Через роки

    День був чудовим, неймовірної краси долина.  Думками був далеко, дуже далеко. В іншому часі, в іншому світі. Знову – всупереч собі – повертався Туди. Стільки місяців, стільки років, а Це існувало, чекало, аби відновитися несподівано з новою силою. Інколи посеред забави і сміху, у хвилини щастя, любові. Ніби залізна пляма – тінь ґрат.

   Присів на мох, спираючись стопами на камінь який стирчав із води. Не відчував холоду.  Раптово зробилося мені погано і чорно перед очима. Потім та довга жахлива ніч і вже знаю, вже пам’ятаю, знову бачу…

   Довгий, вузький коридор, вікно закрите ґратами і годинник який вказує на пустоту.

   Був грудень, коли привезли Мирослава. Стояв там, у кінці коридору. По відділенню летів шепіт: «Забив дитину, свою дитину!» Звідки це знали, цього не знаю. Дивилися на нього ніби на нову шафу. Була ніч.

   Заплющую очі і докладно бачу це обличчя, волосся і руки. Докладно так як тоді. Руки. Великі, міцні, ніби пришиті від іншої людини, червоного кольору, звисаючі по боках.

   Потім та ніч! Нічого не передбачало драми. Відділення клалося до сну, згасло світло. Над дверима миготіло лише фіолетове світло. Від цього світла людські обличчя ставали мертвими, а очі скляними. Мав за собою вже час адаптації, але й надалі ховав обличчя у подушку, аби все втопилося у темноті. Добрій і безпечній. Тоді також заснув, а потім, раптово відірваний посеред ночі зі сну, спочатку не зміг зрозуміти, де я є і що відбувається.

   А відбувалося як завжди! Шаленів Маркіян. Медперсонал намагався його затримати і зв’язати. Але грубі ремні, зісковзали з рук і ніг. Лише один з них, той, що через груди – тримав. Людина лежала сплетена, упокорена, дивлячись тупо у стелю. Вже не кричав. Почав діяти укол. Був приголомшений, злий на себе і на нього.  Причаївся на ліжку із стриманим віддихом, застиг в очікуванні на щось, що мало ще бути…

   І темнота промовила. Тихий, щоразу тихіший голос казав, просив, благав, аби зняли ремені. На світанку прокинувся. Підійшов тихо. Маркіян спав. Ремені тримали міцно. Навіть не розуміючи, що роблю, розтібнув ремені. Потім зняв ковдру, котра аж пошию закривала тіло глибоко сплячого хлопця. На довгих пальцях, які спочивали безвладно на простині, засохла кров. Нігті були поламані, ніби їх повиривали живцем. Кров не було вже липкою та червоною. Застигла.

   Стояв нерухомо, без слів.  Знову накрив тіло. Не знаю, коли повернувся до ліжка. Досі мав в очах ці скривавлені долоні.

   Потім було пробудження і на запитання медсестри спокійна відповідь: «Це я». Медсестра подивилася на мене уважно, а я власне тоді вперше на відділення – перестав боятися.

   Здригнувся, коли хтось торкнувся мого плеча, цілим тілом кинувся в бік, ніби тепер мене торкнулися ці шкіряні ремені. Але це лише сонце, тиша і здивований погляд Христини. Заплющую очі, аби не побачила у них страх і пустоту. Ще досі продовжується в них та гроза. Стільки років, а це досі продовжується.

   Знаю, що назавжди. Це в мене в голові.

   Тінь цих днів досі триває, є частинкою мого «я». Є мною.