Подивіться самі

   Оце палати, без ґрат і без виходу. Тут лікують від мрій, споминів. Тут наказують відступити від своєї думки. Сьогодні буду вашим провідником. Отримав на це право, здав екзамен!

   Оце палати, наповнені по край або майже пусті, подивіться. Може в одній з цих закритих тут осіб впізнаєте себе? У першій палаті мешкають люди «колишні», колишні спортсмени, політики, герої. Перебувають тут, в ногах яких колись лежав світ. Жалісна маса людей.

   Силач не може зрозуміти, що давно втратив силу.

   Збоку, над стопкою пожовклих паперів, сидить, сперши на руки голову, політик, давня важлива фігура. Досі видає накази, заборони. Інтригує, комбінує. Встановлює правила яких ніколи ніхто не буде дотримуватися. У цій палаті і для цих людей затримався час.

   Тут триває їх світ, тут вони молоді. Вічна ізоляція – безнадія.

   Палата друга – тиха, наповнена людьми хворих на «неохоту». Люди з пустими очима і гранітними обличчями. Вони не хочуть вже нічого. Бо набридло їм все і всі, зрозуміли, що нічого не осягнуть. Приречені. Без надії, без сили. Безнадійно. Трагічно.

   Хто візьметься за лікування цих людей? Чи будуть вилікувані? А може вони нормальні? Закриті через помилку? Може вони зможуть втекти? Хто знає?

   Палата третя. Обережно, проходьте тихо. Це хворі з ненависті, це хворі із завістю. Бліді, неспокійні, нервово кружляють палатою. Зіштовхуються зі стінами, ґратами. Готові знищувати все навіть своє життя! Злі, зависливі, бліді. Цілими днями вдосконалюють плани помсти. Не їдять, не сплять, дивляться великими, вогняними очима. Найстрашніші, вбивча хвороба – ненависть.

   Чому захворіли? Чому не бачать, що вбивають самі себе? Де вихід з цього кола, де порятунок?

   Палата четверта, найбільш ізольована від решти суспільства. Тут тримають людей кришталево чистих, добрих. Віруючих у свої ідеали. Над їх палатою і в день і вночі миготить надпис «Увага! Шкідливе випромінювання».

   Чи мають шанс на вихід? Так, але за яку ціну! Умови їм диктує життя, звичайний день і «нормальні» люди. Але чи захочуть вийти за таку ціну, чи зможуть?

   Палата п’ята – мрійники.

   Палата шоста – циніки.

Палата сота – травмовані, «не можуть» відрізнити добра від зла, темного від білого, правди від брехні. Давно загубили свої обличчя, давно забули про все. Похилені низько до землі, шукають паперових масок, липких слів і рук. Колекціонують свинства. Не відчувають, не думають. Автомати до заробляння грошей. Не знають, не пам’ятають, що означає слово «гонор», але це власне і дає їм сто відсотків впевненості на долучення до «нормального» світу. Вони швидко вийдуть – бракує вже місця у цій палаті!

   Довгий вузький коридор біжить через цей особливий будинок вар’ятів – через Життя!

   Чому так важко знайти його початок, дійти до кінця? Вар’ят – нормальний, чи надалі зобов’язує цей поділ і хто є хто?!

   Повільно впадаю у сон, як у м’яку пухову подушку. Вибачте провіднику, далі йдіть самі. Думаю, що тепер зможу зрозуміти і … знайти дорогу.  Ніч, досі триває ніч. Остання з цієї сторони.

   Ранок був холодний і сонячний. Сніг сховався за вікнами.

   Аж не віриться, що все вже за мною. Біль, розпачлива боротьба. Чи зможу викреслити з пам’яті ті години, місяці!? Чи зможу позбутися страху і відчуття небезпеки? Ще зовсім молодий, а життя вже випробувало на мені стільки всього. Знаю, потрібно мені тепер багато сили і відваги. Мушу боротися, аби здобути шанс на існування, але одночасно усвідомлюю, як мало маю бажання, аби боротися. Мої мрії здійснювалися зазвичай, коли переставав мріяти. Мав насправді все тоді, коли нічого вже не хотів мати. Важко повірити. Чому бракує мені сил? Людина, коли тоне, три рази відбивається від дна. Лише  тричі! Знаю, що це вже моя третя спроба. Чи потону?

   На мені вже цивільний одяг, але досі ще повністю перебуваю тут.

   Дивлюся у дзеркало і розумію, що ця постать – це я.

   Бліде обличчя – це знову я. Сьогоднішній я.

   Йду повільно коридором, довгим і вузьким. Сорок два кроки вздовж, чотири в ширину.

   На стіні раптово ожив годинник. Для мене рушив саме сьогодні так само раптово, як якогось дня затримав свій хід. Пуста світлиця… мій стіл… крісло. Може за годину змінить свого власника? Хто це буде?

   Все вже минає, але знаю, що на довгі роки залишиться зі мною ця тінь.

   Прощання з медперсоналом було коротке, а потім…

   … не зупинився біля дверей як Світлана,

   … не попрощався зі всіма як Ярослав.

   Перетнув високий поріг і вийшов.  Грудневий день. М’які, білі сніжинки швидко топилися на моєму обличчі, текли до низу, як сльози. Ні, не плакав, хоча ніхто мене і не зустрічав. Йшов повільно і глибоко вдихав повітря. Був вільним.

   Знову був сам.