Відкрити очі

   Вже друга. Повільно, як повільно минає кожна хвилина цієї ночі. Відділення спить, важким, безсонним сном. З чергової у морок коридору падає смуга світла, тихо грає радіо. Розплющую очі. У дверях стоїть постать у сірому халаті. Глибокі тіні під очима. Старе, сумне обличчя, яке «там» і «колись» належало до доглянутої жінки, до жінки із так званого вищого суспільства. Новенька є дружиною професора. Непотрібна вже тепер нікому, віддана до вічного сховища, аби не заважала вдома. Чи терпить? Чи розуміє де знаходиться? Що думає – чи взагалі думає? Цілими днями кружляє відділенням, по коридору, світлиці, палатах. Не присяде, не відпочине ані хвилини. Навіть їсть кружляючи по залі. Та стара, сива жінка оживає лише на слово «чоловік». Тоді приймає ліки, тоді дозволяє себе помити… Бо чоловік прийде! А чоловік приходить раз на місяць, приносить один пакунок і компот. Сидить п’ятнадцять хвилин. Це все. Бачив, як Новенька усердно тримала його за руку. З якою собачою вірністю дивилася у його очі, слідкувала за мімікою обличчя. Як прислуга тирана, готова будь-якої миті на копняка. Її чоловік є для неї богом, сонцем, сенсом життя.

   На ногах цієї жінки день і ніч літнє взуття. Це взуття ніколи не знімає! Спить в них, купається в них. Навіть на момент не дозволяє їх із себе зняти. Колись пробували покласти її до ліжка без взуття. Жінку котра важила близько сорока кілограмів, ловило і пробувало зв’язати шестеро осіб. Але вона, сильна і гнучка як змія, вислизала з-під найсильніших пасів. З цього моменту більше ніколи не намагалися зняти із неї взуття. Взуття – символ – остання нитка яка поєднувала її з колишнім життям.

   Але це жахлива реальність.  Лише смерть визволить її. Нікому непотрібна? Чому замість викликати ввічливість і радість, викликає злість, а інколи і агресію інших хворих?  Чи це людина, чи рослина? Чи можна знищувати і топтати рослини? Хто їй допоможе? Хто допоможе Нам!

   Стоїть так біля дверей і дивиться у темний коридор. Готова будь-якої миті до втечі. Бачу як повільно підходить до ліжка Дмитра і зі столика забирає яблуко. Промовляє щось до себе і сміється. Вперше сміється!

   Вийшла так тихо як дух.  Мені сумно, дуже сумно. Скільки ще ночей, скільки днів?...

   Так, тут інший світ. Тут, на кількох квадратних метрах, нагромаджено сотні людських нещасть, людських трагедій. Тут кожна особа це окрема повість. Ці люди також мають право на щастя, радість. Людей не можна викидати на смітник! Краще їх вбити.