Тоді подумав - це міг бути я

   Перший раз так подумав, але ніби про іншу особу. Віддалено. Потім наснилося.

   Втікав якоюсь вузькою вулицею. Нічого, лише мури і… Переслідувачі були все ближче і ближче. Розрізняв вже обличчя. І тоді зупинився перед високим, захованим у хмарах залізним рештуванням. Це був шанс. Почав вилазити. Чисте синє небо, сонце, легкий повів вітру. Люди піднімали голови. Я спіткнувся і почав «летіти».  Це було чудове відчуття. Падав повільно, як листок.  Не було вже нічого. Не було болю, страху, розпачу – лише те добре і тихе відчуття. Ніби у напівсні.

   Коли прокинувся, почувався таким щасливим. Зрозумів, що завжди маю шанс, аби втекти. Втекти, коли зрозумію, що лише це і лишилося. Знав, що ніколи не дозволю забрати у себе волю. Чи це не іронія долі? Я тут. Ні, не зв’язаний, але ув’язнений. Я хотів втекти, хоча б раз. Зрозумів, що не можу більше жити, бо перестаю бути собою.

   Любив маму, та одночасно боявся її. Інколи кричав: «Мамо, чому хочеш мене знищити? Що злого зробив, що мене ненавидиш?!» Зрозумів, що якщо хтось мене вдарить, буду повинен його вбити. Насправді мушу. Це зовнішній наказ.

   Тепер лікарю знаєте. Знаєте все. Розумів, що все погано і буде гірше. Боявся… Досі є думки, котрі боюся одягнути у слова. Викрикнути. Думки такі, якби були правдивими, не міг би звідси вийти, лікарю. Не зміг би далі жити. Я не знаю, досі не знаю, яка є правда. Де вона є, де закінчується реальність, та починається маячня хворої голови.

   Чи це лише маячня? Чи коли небуть зможу відрізнити те, що є, від того, що є витвором уяви, маячнею? Чи я досі хворий? Чи ви лікарю зможете мене зрозуміти, чи хоча б спробуєте? Чи це можливо, аби хтось зміг мене зрозуміти, коли я сам вже не знаю і не розумію. Де правда? Чому досі є у мені страх? Чи я ще існую? І чи можна жити з такою ненавистю у серці?