Я не Я
Не добре мати такі очі, коли виходиш
Це дивно, але я це розумів.
- Прошу, проведи мене до дверей – це були єдині слова, які промовив. Не прощався більше ні з ким. Вийшов з відділення мовчки і лише на мить зупинився біля широко відкритих дверей. Коротку мить дивився у наш бік. Ми всі стояли у коридорі. Махнув рукою і усміхнувся нам. Таким його запам’ятали. Дрібна постать у сонячному світлі.
На як довго отримав свободу? Чи її прагнув? Чи знову спробує? Що цього разу буде першим: швидка допомога чи смерть? Прощай, Ярославе! Так чи інакше, прощай назавжди.
Двері замкнулися. Кінець вистави. Починається звичайний, лікарняний день. У їдальні дзвенять миски, скрегочуть ложки, відчутний запах капусняку. Все так як завжди, як щоденно. Чому мені так сумно, адже нічого не сталося? Все і нічого – як завжди, як завжди. За вікном падає сніг. Ґрати білі. Можливо тому вперше дивлюся на них без страху? А може досі ще замість них бачу очі Ярослава і хочу крикнути: "Повертайся, не можна тобі виходити з такими очима. Повертайся!» Мовчу і повільно їм капусняк. Дуже смачний. Чи це власне і є життя? Саме життя!
#3716 в Сучасна проза
#2180 в Детектив/Трилер
#754 в Трилер
Відредаговано: 13.12.2021
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
