Автомобіль був справді шалений

   Машина була низькою і широкою, виблискувала нікелем і срібно жовтим лаком. Найновіша модель.

   - То Олекса, мій друг, а це директриса Завидська, про яку я тобі розповідала – представила Юля.

   Олекса, низького росту, у білому гольфі і замшевій куртці. Завидська, або просто Руслана, була дуже красивою. Висока, з розкішним густим волоссям, подобалася багатьом чоловікам і безсумнівно знала про це досконало! На смаглявому обличчі домінували очі. Сіро блакитні, сумні. Олекса сидів за кермом, тож Юля безцеремонно всілася на переднє сидіння. Сміялася і розповідала безупину. Ми сиділи ззаду, дивлячись одне на одного, розмова якось не дуже клеїлася. Руслана дивилася на мене привітно з усмішкою, в очах запалилася якась весела іскра.

   - Їдемо до Аліка, влаштовує вечірку. Побачиш, як те «моє чудо» живе. Кажу тобі, будинок, аж дух перехоплює! – Юля була у доброму гуморі.

   Тим часом вже давно проїхали останню міську забудову. Перед нами сірий асфальт траси і дерева з обох сторін. Потім звернули на польову дорогу. Автомобіль колисало як корабель на хвилях. Зза густої стіни з дерев несподівано виринула двоповерхова, дача з широкою верандою. Кришталево свіже повітря. Розглянувся довкола. Яке чудове місце, як тихо і спокійно. Нічого, лише зелень, дерева і спів пташок. Міцний запах хвої. Збоку хтось припаркував автомобіль.

   - О, вже всі, ходімо.

   Алік захлопнув двері авто. Глибоко вдихнув на повні груди солодке повітря. Я подав Руслані руку і повільно ідучи за Юлею дійшли до веранди.

   Весь час думаю, як все пройде, але реальність перевершила всі очікування. У середині повний комфорт. Довгий, вузький хол, до половини викладений вагонкою, на підлозі пухнастий килим. Далі ванна, кухня, кімнати. На другий поверх вели вузькі, круті сходи, оточені різьбленим поручнем. Кімната, до якої ввійшли, була великою і світлою. Цілу стіну займало вікно. При довгій стіні була барна стійка і високі стільці. Підлога була покрита великим хутром. Низька, масивна лавка, шкіряні крісла і красиві картини доповнювали інтер’єр. На скляному рухомуму столику тіснилися різні закуски, фрукти і соки. Низ столика займали тарілки, келихи, чарки.

   На наше привітання підвіся з крісла високий чоловік, «стріпуючи» з колін струнку блондинку.

   - Це Макс і Віка – презентував Олекса – знайомтеся.

   При барній стійці стояла висока, чудово збудована дівчина, з жахливим обличчям і чудовим рудим волоссям. Була вже трохи під градусом і сперечалася затято з якимось чоловіком.

   - Світлано, підійди сюди, познайомся з моїми гостями.

   Худорлявого звали Дмитро і був доцентом.

   - Юлю, на кухні знайдеш Таню і Богдана, готують смажену капусту. Може їм допоможеш? А Богдана поклич сюди. Вип’ємо у чоловічому товаристві.

   Тож жінки були відправлені на кухню. Був щораз у кращому гуморі. Повільно минула сором’язливість. Жінки швидко впоралися на кухні і почали виносити до зали страви. Почалися перші тости…

   Дзвенять келихи, ввімкнено музику. Макс обійняв Віку і тепер, тісно переплетені, подригуються у ритмі танго. Це має бути танець – думаю. Старе, завжди модне танго, чудовий ритм. Що має з ним спільного те тертя одне до одного посеред кімнати? Я торкнувся руки Руслани, потанцюємо? Звісно! Притулив її міцно до сбе. Танцює вона чудово, почував себе з нею впевнено і вільно. Делікатно поцілув її у шию.

    - Звідки ти взялася , зірочко? Довго знаєш Юлю?

   Розмовляли тихо, хоча ніхто і не звертав на нас уваги, всі були зайняті собою. У кімнаті витала приємна атмосфера. Випите шампанське, приємні емоції і неповторний дух цього будинку пробуджували відчуття радості і свободи. Присіли на підлогу. Я притулив Руслану до себе. Її губи були холодні, а поцілунки пахли м’ятою.

   - Ти чудова, хочу тебе.

   Не обурило це її, не заскочило з ненацька. Була готова до цього. Поза тим делікатно вивільнилася з моїх обіймів і вийшла. Була тепла, чорна ніч. Я вийшов на веранду. Притулив палаючі щоки до перила, трохи задерло мені у горлі, але це не було неприємне відчуття, навпаки.

   Раптом відчув у долоні холодний, вологий ніс.

   - Гарний, мудрий песик, сумно тобі самому – сказав, а він мені у відповідь поклав на мої коліна свою голову. Ніхто мене не шукав. Погладивши собаку подумав про те, що не варто боронитися, відступати,  втікати. Можливо знову буду цінувати пусті дні, самотні вечори, занадто довгих ночей.

   Згідний, вони неморальні, але нікому не роблять кривди. Нікому не шкодять, а якщо щось нищуть, то себе! Знають, що повинні платити за таке, а не інше життя, і платять… вірте мені, платять. Незважаючи на це такі щирі, милі, ніколи не відмовляють у допомозі. Цинічні? Важко, такі вже є – думав.

   Випите шампанське, тиша, лунаюча з будинку музика і розмови. Відчув сонність. Підвівся і розтер стерплі ноги, дійшов до малої кімнати у кінці похмурого холу. Як помітив раніше, стояв там невеликий тапчан. Відкрив двері і став як укопаний. Дві голі постаті, переплетені в обіймах, зайняли всю його поверхню. Таня – бо вона там була з хлопцем – помітила мене біля дверей, підняла руку і помахала мені весело.

   - Зайнято.

   Свині – подумав якось сонно і ліниво – навіть не закрили двері. Вийшов безшумно. – Не вийшло здрімнути, трудно, треба повернутися.