День стає небажаним

   Небо роз'яснюється і поступово переходить із чорноти у сірість і ясність. Прогнозується прекрасний сонячний ранок. Будинки, дерева, кущі і огорожі у сніжних шатах. Дивовижно, скільки барв. Там, під деревами рожева і лілова смужка, на даху срібні іскри, аж болять очі. “Шапки” на огорожі блакитносірі. А ґрати... ґрати...

   Простягаю руки крізь ґрати і збираю той пух, ці холодні зимові іскри. Дивлюся, як повільно тануть і як залишається після них маленьке водне озерце серед долоні. На дорозі, яка пролягає тут за вікнами, накручується зграя горобців і кілька ворон. Видзьобують працьовито крихти, котрі через ніч пресипав сніг. Малі сірі кульки — вільні. От, вистарчить їм лише розправити крила і піднятися у повітря. Чи змогли б жити у клітці? Думаю, що ні. Вони є частиною природи і до неї належать. Не можна закрити у клітці природу. Так і людей не можна замикати.

   Сьогодні чекає на мене чергова розмова з лікарем. Часто думаю, чому ця людина вибрала для себе таку важку і не вдячну професію. Задумуюся, чи маячня пацієнтів не залишає сліду у його психіці. Чи не починає думати і відчувати їхніми категоріями. Інколи, коли сидимо один навпроти другого, пробую вгадати його думки, а він “розпрацьовує” мої. Триває взаємне вивчення, але з його перевагою. Він може задавати питання, а я... можу мовчати, але для чого?

   Інколи після такої розмови почуваюся роздратованим або пригніченим, це правда. Правда однак і така, що щораз виходжу з кабінету ніби з полегшенням. Чи можливо відчувати невелике полегшення після ділення своїми пережиттями? Ділення з кимось своїми думками і спостереженнями? Тож чому сюди потрапив?... це якась помилка. Вистарчить бути лише завжди собою? Втеча... втеча від самотності. Чи можлива? Куди тікати? До людей? А якщо люди зовсім цього не хочуть, тісно замкнені у власних кругах подій. Не хочуть, не можуть або не мають можливості зрозуміти інших. Якщо їх відкидають? Що тоді робити? Чи намагатися зі всіх сил надалі, чи змиритися з долею?

   Стільки питань без відповідей. А однак відповіді напрошуються самі — прості, однозначні. Все життя не можна тікати, бо кроки стають що раз повільніші і якогось дня людина просто зупиняється. Тоді вже ніхто і ніщо не змусить її до повторного руху, до бігу на осліп! Є втомленою, хоче відпочити. Лише відпочити. Це не правда, що самотність не болить. Я довго не хотів з нею змиритися, довго боровся. Так довго, як тільки можна було. Чому програв?