Був такий день

   Звичайний день на відділенні. Відправлення — звіти, розділення боксів, робота. Був тоді на п'ятому курсі медичного училища. А отже вже медбратом. Ряди дитячих ліжок, а у кожному з них, як у клітці, закрита велика біль маленької людини. Що таке у цьому болі? Може його величина, може цілковита безпорадність дитини, котра не може навіть сказати, що її болить, і лише очі, і лише оборона перед невідомим, на осліп, без цілі.

   Славко мав три роки і великі чорні очі на білому як папір обличчі. Цілими годинами сидів притиснувшись ротом до поруччя ліжка і дивися уважно, сумно і так якось, ніби його дитячі очі мали вже сто років. Ніколи не плакав, про ніщо не просив. Мовчазна дитина. Руки мав так проколені голками, що цілі у синяках. Коли бачив медсестру з тацею, на якій лежали уколи, ховався у найдальший кут і дивився. Досить, аби я закрив очі, і одразу бачу ці його великі чорні зіниці повні суму.

   Був приречений на смерть. Не можна було його врятувати. Його очі вже бачили це — чорні стіни, ницість.

   Щось тягнуло мене до його ліжечка. Не міг цьому опиратися. Брав дитину на руки, колисав. Чекав на мене, а коли приходив, розплющував очі. Завідуюча відділенням неохоче дивилася на ті мої перебування у дитячій палаті. Адже мав свої обов'язки, своїх “хворих” дітей і повинен був бути з ними, навіть коли спали. Я приходив до ізоляційної палати. “Чому знову там сидиш?” - запитувала завідуюча, а я не вмів відповісти.

   Був понеділок. Відправили мене до операційної. Кров, крапельниці, уколи. Малеча плакала, коли підходив з уколами, але проводжали мене посмішками. Дивовижно, як швидко висихають сльози на дитячих обличчях. О першій годині після полудня все вже було зроблено, а голки помиті і посладені у нікеливий стерилізатор. Повинні були бути приготовлені для наступної зміни. Присів у крісло і тоді прийшла завідуюча.

   - Маєш відібрати у Славка кров на... - і тут посипалися назви аналізів. Три, чотири. Занепокоївся. Завдання поставлено і треба його виконати. Взяв уколи, пробірки, тацю. Ввійшов до ізоляційної палати, Славко спав. Дихав рівно, спокійно. Легко відхилив ковдру. Рука дитини була набрякла, ніби набрала води. Там, де пробігали маленькі жилки, розтягнулася одна велика зелено-смарагдово-гранатова пляма. Дитина шарпнулася, відкрила очі, подивилася просто на мене. У руці мав шприц. І тоді в цих очах щось заблистіло, замиготіло. Мене паралізовало, тримав шприц і дитячу руку і не міг зробити нічого, жодного руху — нічого. Медсестра взяла дитину за руку і показала мені місце де напевно влучу у жилку. Не бачив нічого. Подивився на Славка. По обличчі дитини текли сльози. Вперше за останні місяці дитина плакала. Плакали лише очі, вуста навіть не скривилися, ніби належали іншій дитині. І тоді щось зі мною сталося. Повільно відклав шприц і делікатно прикрив дитину ковдрою. Обернувся і вийшов. І плакав, плакав, плакав. Ніщо не було важливим, ані те, що самовільно залишив палату, ані те, що не виконав завдання. Не думав про це, що мені загрожує, що чекають неприємності. Зовсім ніщо, лише той плач.

   Не повернувся більше на відділення. Пішов до гардеробної. Повільно зняв халат, повільно і механічно. Зародився у мені бунт і схоже, що вже сюди не повернуся, навіть за ціною чотирьох змарнованих років у училищі. Зрозумів що не буду “добрим лікарем” - безчуттєвим автоматом, звісно заради добра пацієнта. Якби всі були такі дурні як я, то хто б залишився біля ліжок. Знав, що вчинив погано, але відчував, що нізащо не взяв би крові у цієї помираючої дитини. Йшов додому і нічого не бачив. Не було ніякої догани. Лише Єва, одногрупниця, повідомила мені, що Славко помер через пів години після мого відходу і що не страждав.

   Минуло стільки років, а у мене перед очима досі облиичя цієї дитини, досі дивляться на мене ті чорні очі. Дивляться так, ніби хочуть мені щось скажати. Є у них сум і світло, надія. І досі не можу змиритися з людським стражданнями, і знаю що не буду хорошим лкарем, бо завжди буду помирати з іншими хворими.