Йдемо на кухню

   Сьогодні декому із нас дозволено йти на кухню. “ Може це такий вид терапії” - подумав. Різні заняття придумують психологи, аби зайняти чимось наші думки, наші руки. Прожити довгі дні. Лікування роботою. Звісно добровільно. Всі охоче беремо в цьому участь. Інколи вибираємо роботу самі і свідомо, інколи її вибирають для нас. Терапія пасивна і активна. Така, котра вимагає мислення, і така, яка займає лише руки, без задіяння думок. Створюють кілька груп. Пацієнти з першої групи отримали кольорові аркуші, клей і фломастери. Розкладають все на столі. Вирішують, що робити. Коли вони закінчать медсестра розмістить найкращі роботи на стенді. Так щоб всі могли бачити. Інколи такий стенд на довго притягує погляд, змушує до дискусії, до роздумів.

   Інша група займається рукоділлям. Майстрування, вишивання, гафтування, а інколи робота з дротом. Тут особливо вирізняється Дмитро. Його роботи дивують всіх. Робота триває, часто чути сміх. Пацієнти охоче навчаються. Діляться своїми спостереженнями і досвідом.

   Група третя, “розслабляюча”, гра у різноманітні ігри. У хід ідуть карти, доміно, Шашки. Вибухають суперечки і дискусії. Хтось часом відійде від стола, хтось кине гру на підлогу... Ситуації однак швидко вирішуються і знову все повертається до норми.

   І нарешті група “О”. Ця група зодовільняється роботою чисто автоматичною. Медсестри висипають із мішочка зерна пшениці густо вимішані із рисом. Посеред столу виростає гора зерен для перебирання. Хворі сидять по різні боки столу і, витягуючи руки, повільно і усердно перебирають. Чи думають, під час цього, не знаю. Руки як автомати, робота... робота... робота.

   Соромно признаватися, але я часто долучався власне до цієї групи. Перебирав зерна автоматично, це правда, але думками був десь дуже далеко. Втікав за мури, за ґрати, від часу, власне від безпорадності і страху. Повертався до минулого, до місць, до людей. Зникало роздратування і невтомне відчуття бунту. Мав час, аби подумати про себе, зрозуміти інших. Не завжди було це приємно. Тут знову був тимчасово дитиною. Тут від початку проживав те, що вже давно було за мною. Задумувався, як би вчинив сьогодні, що змінив би, що повернув би, що стер зі свого життя. Напевно намагався би бути трохи твердішим. Відкинув би все, що романтичне. Напевно не вибрав би знову професію медбрата. Ні, не вмів бути спокійним, коли людині потрібна допомога. Не хотів робити пацієнтам ще більшого болю, а інколи і мусив — для їх добра. Коли помирали, почувався кепсько, і відчував провину, що знову не впорався, що знову не допоміг. Може став би вчителем. Хто знає?