Повільно мерехтить світло

   Скоро вечеря. Можливо дозволять переглянути газету — думаю. Дивлюся на Дмитра. Недавно до нас прийшов і насправді нічого про нього не знаємо. Найшвидше заприятелював із Євгеном. Тримаються разом, а зараз щось собі обговорюють, живо жестикулюють. Сьогодні Дмитро був на розмові з лікарем. Повернувся понурий і мовчазний. Зараз тихо, радісно сміється.

   Від завтра напевно отримаю вже ліки. Боюся і тішуся. Задумаюся, чи коли хтось не хоче жити, не було би краще йому в цьому допомогти або хоча б не заважати. Чому не маємо права вирішувати чи жити нам, чи померти? Чи тому, що хотів померти, вже завжди буде прикріплене до мене слово “вар'ят”! Перший день приймання ліків. День розпочатий із довгої, сердечної розмови з лікарем.

- Ви повинні хотіти вилікуватися, хотіти повернутися додому, до людей, до життя. Без цього жодна реабілітація нічоно не дасть. Ви молоді, все ще перед вами — казав.

- Знаєте лікарю, колись, коли йшов вулицею, побачив посеред проїжджої частини білого кота, який там лежав. Ні, власне вже не був красивим. Відкритий рот, вивалені очі, в котрий застиг жах. Біла шерсть вимазана болотом. Витягнуті лапи вже ніколи не побіжать жодною із незліченної кількості котячих доріг. Чому ваші слова викликали у мене цей спогад? Чому повернувся цей образ? Так, завтра почну приймати ліки. Обіцяти можу лише те, що не викину жодної таблетки, що не буду відбиватися від уколів. Нічого більше, лікарю, нічого більше. Принаймні ще не зараз. Не можна все перекреслити, не можна змінити з дня на день свідомість і волю.

   Зранку укол внутрішньовенний. Лежу витягнутий як струна на дермантіновому ліжку. Медсестра готує ін'єкцію. Відкриває ампулу. Дивно підскакує кришка на стерилізаторі. На білій плитці по стіні до долу осідає пара. Збирається у краплі і спливає до долу довгою, круглою краплею. Рука стиснена, повілльно синіє. Німіють долоні. Ніхто не послаблює хватки, хоча укол ще не приготовлений. Роблю це сам і одразу відчуваю полегшення. Відчуваю, ніби у онімілій руці починає бурхати кров.

- Медсестро — кажу — болить мене, напевно вкололи мене поза судиною.

- Знаю, що роблю, все добре.

   Замовкаю. Пече нестерпно. Рука німіє, біль розповсюджуєть тілом. Затискаю зуби і дивлюся у вікно. За ґратами запалюється і гасне пурпоровий вогник враннішнього сонця. Дивлюся на руку. Чітко видно, що вкололи мене поза судиною. У місці проколу великий синяк. Медсестра врешті це також помічає.

- Вам жарко? - запитує і витягає голку. Не потрібно вати, нема жодної краплі крові. Тож я мав рацію. Маю сильний біль у руці.

   Після процедури іду в душову, намочую у воді ганчірку і обмотую місце уколу.

   Почав приймати ліки!

  Під час обходу лікар звертає увагу на мій оригінальний образ. Запитує, що сталося. Без слів розгортаю ганчірку. Дивиться, а потім нахиляється до чергової медсестри, щось каже...

   Після обходу зробили мені компрес з оцетом. Старанно замотали руку. Від завтра уколи буде мені робити особисто ординатор — мій лікар.

   Цього самого дня теж вперше отримую краплі і таблетки. Не знав назв ліків, значно пізніше дізнався, що це був тіресцін, труксаль, неурептіл. Внутрішньовенно — магнезія.

  Спочатку не відчував ніяких змін, якщо не рахувати важкої як дзбан голови і сухості в горлі, коли прокидався серед ночі. Потім збільшили мені дози. Уколи теж були щоразу сильніші. Коли проколювали мені жили, відчував жар у животі, котрий охоплював все тіло. Інколи здавалося мені, що горю, що більше не витримаю цього окропу. Потрібно було лежати. Повільно все поверталося до норми, аж до наступного ранкового уколу. Почав гірше бачити. Зіниці мав великі і дуже чорні. Повільно втрачав відчуття часу. Очі реєстрували все автоматично, але впертий мозок не поспішав обробляти інформацію. Була у мене мама — це знав. Як була одягнена, що казала, що я казав і у який момент вийшов — стерте, вимазане, не існуюче. Але повинен був з нею про щось розмовляти, чому нічого не пам'ятаю?

   Тож починаю “плавати у білому тумані”. Ні, не можу і не хочу захищатися. Жаль лише, що не можу писати. Залишилося стільки пустих аркушів, стільки ненаписаних слів.

   Безлад думок. Кадр за кадром, як у великому калейдоскопі. Де реальність? День це чи ніч? Чиясь постать... поля... рука з якимось згортком паперу... - хтось плаче... обличчя матері... і пустота. Лечу у безодню.