Мріяв стати лікарем

   Найбільше в житті я хотів стати лікарем. Навчався добре, навіть дуже добре, але що з того? Про навчання в університеті не могло бути й мови. Пішов до медичного училища, там здав екзамен і отримав диплом. Було мені важко. Мама після ще однієї хвороби, після операції, була на пенсії. Нецілих дві тисячі гривень на три особи. Інколи всією моєю їжею був черствий хліб, картопля з сіллю. На стінах іній. Руки, задубіли від холоду, не могли втримати ручки. Як часто і з якою наполегливістю повторяв собі: мушу! Не давав вигляду, що я на межі витривалості. Не мав ні куртки ані теплого взуття, ходив у тому, що було, однокурсники висміювали мене. Тоді щось у мені заклинило, детермінація, розпач, жаль. На біржі праці отримав роботу на пів дня, бо лише така підходила, з огляду на училище. Прибирав у барі, а насправді занедбаний притон для алкоголіків на другому кінці міста. Носив відра повні помий і відходів, мив підлоги і липкі поверхні столів, прибирав заригані унітази. Не мав часу на зустрічі з друзями, побачення, кіно. Вчився до пізніх годин, школа, бар. Так два роки, котрі здавалися вічністю.

   Якогось вечора, коли як зазвичай прибирав темну і пусту в ту пору залу, зайшов п'яний власник, тягнучи за собою якусь дівчину. Він почав її гвалтувати. Вдарив його в обличчя. Зі всієї сили, так, що заточився на столики і поскладені на них стільці. Кричав, що я дурень. Це був мій останній день праці у генделику. Виплату отримав наступного дня з рук його дружини.

   До наступного курсу перейшов як один з найкращих студентів. Призначено мені стипендію. У червні перший раз почав плювати кров'ю. Настали канікули. У літку їздив у село, аби заробити трохи грошей. Душився у парниках, випасав корови, полов, прибирав... у найближчих, у родичів. Це були мої канікули. Повертався до дому, до хворої матері, столу збитого з дошок, до своїх мрій про краще завтра. Ніколи не скаржився, бо просто не мав кому. Був гордий, занадто гордий, і цього ніхто не міг мені вибачити. “Собача кров” - казали про мене. Ввечері, коли ніхто не бачив, промивав скалічені руки холодною водою. Минав день за днем — закінчив училище і виповнилося мені вісімнадцять років. Нікого не було на моєму святі. Ніхто мене не чекав з подарунками. Ввечері пішов до мами у лікарню.

   Потім перша робота. Перший раз перебував так далеко від дому. Із рюкзаком, яки містив весь мій скарб, вийшов із поїзда в Луцьку. Був ранок, був такий ще молодий, і був ще такий довірливий, невинний. У гуртожитку отримав кімнату. Малу, на дві особи, всі меблі були поламані лише одне ліжко мало чотири ножки.

   Як все це пережив, не знаю. Те, що відбувалося у цьому закладі, не вкладалося у голові. Медсестра, без освіти і диплому, нічого не знала. Абсцес кисті лікувала йодом, запалення внутрішнього вуха — аспірином. Ізольовані палати були наповнені дітьми, а насправді малими в'язнями. Красиві кольорові іграшки лежали у закритій на ключ шафі, бо... діти поламають. Все тут робилося аби-як. Температуру записували “на око”, дози ліків видавали від приступу до приступу. Адже діти ніколи не скаржилися.

   Найгіршими однак були ночі. Мій сусід по кімнаті мав подругу, з котрою явно жив разом. Не один раз засинав із палаючими щоками як вогонь, накритий з головою. Не хотів бачити переплетиних тіл, чути скрипіння ліжка. Одна ніч вклинилася мені особливо у пам'ять. Повернувся із вечірнього чергування стомлений і сонний. На моєму ліжку лежала гола повія. На другому Кирило зі своєю подругою. “Привели її для тебе, не думай, що ти кращий!” Цю ніч провів на вулиці.

   Через кілька місяців попросив про переведення до Львова. Був знову вдома. Працював, виходив на нічні зміни, допомагав матері. Стан її здоров'я покращився. У розстрочку купив стіл, диван, радіо. Шафа повільно перестала світити пустотою. Було краще, набагато краще. Але був сам.

   Потім сталося найгірше. Відібрали у мене віру у те, що моя робота є потрібною, що можу її виконувати із піднятою головою. Зробила це та, котру кохав. Щось у мені тоді обірвалося, зловив себе на думці, що працюю як автоматизований робот — я не я.