Він знову божеволіє

   Дзвеніння скла перериває моє писання. Євген знову божеволіє. Медсестри побігли по лікаря. За дверима чекає фельдшер... Чи цього разу допоможе переконання, таблетки, укол? Мене охопив жах. Не витримую, коли знову викручують йому руки, коли кидають обличчям на ліжко, зв'язують ремнями. Широкі, жорсткі ремні і жодного шансу на самозахист. Залишається крик. О Боже, ані хвилини більше не витримаю цього крику. Біль, безпорадність, розпач — звіряча самооборона скутої людини. А якщо я почну кричати?! Якщо і за мене візьмуться?! Чи маю який-небудь шанс? Ні, тут ніхто його не має, а все в ім'я гуманітарних гасел. Для добра пацієнта, людини... Людини? Тут на кожен протест є лікарство: гамівна сорочка. Тут завжди лікар має рацію, тут ніколи не помиляється медперсонал! Чи людина здатна тверезо, логічно думати, людина, яка розуміє, що є безпорадною, має шанс — після довгого перебування тут, де кожне її слово є нісенітницею, а кожна спроба самозахисту трактується як напад на лікарів — вийти звідси нормальною? Чи зможе коли-небудь ще заснути без страху?

   Дивлюся на Євгена — вже спить. Укол — думаю. Не має вже ремнів, яке полегшення! Завтра напевно повезуть його на електрошок. Потрібно спати, за будь-яку ціну спати... Коли закінчиться той пекельний огляд, коли нарешті подадуть мені ліки? Молюся без слів. Бліде обличчя Євгена зливається із тлом подушки. Важкий, сон без сну. Велика доза ліків... білий туман... Благословенна нікчемність.