Тут помирають без гідності

   Останні хвилини на відділенні це нестерпне очікування смерті. Це питання видно в очах пацієнтів: “Довго ще протягну?” Це нескінченні звіти, у яких повторяються одні й ті самі прізвища. Дні починаються зі слів: “Коваль помер? О холера, як довго ще!!!”

   Власне, як довго? Адже потрібне вже ліжко. Адже всі вже мають досить того Коваля, котрий робить під себе і обмазує навколо стіни, котрий харкає і кричить ночами.

   Інколи і в очах лікаря з'являється питання — коли?! А Коваль живе!

  Потім витягнута з під голови подушка, пластир з прізвищем і годиною смерті на голих, ще теплих грудях. Тут помирається без гідності, без достоїнства.

   Смерть — чим вона є? Де закінчується та нитка звана існуванням, тривалістю, життям. Коли людина перестає бути собою, а стає лише “тілом”. Мене смерть завжди дивувала. Був нею захоплений, старався пронкнутися її таємницею, вперто вдивляючися у застиглі риси людей. До сьогодні пам'ятаю день, коли в одній з одиночних палат помирала жінка.

   Ні, не жінка. Якийсь дивний, обтягнутий шкірою силует. Сині губи з пиною застиглую по кутах. Короткий, храпливий віддих і страшний сморід. Запах поту, мочі, крові. Жила ще, але вже давно перетнула кордон, де є місце для страху, благання про милість. Широко розплющені, скляні очі, які дивляться туди, де нічого нема. Не міг їй допомогти. Ніхто не міг. Міг лише чекати — так як інші — на її смерть. Мав вісімнадцять років і хоча був просто студентом, зрозумів велику, просту правду: смерть не є страшною! Страшним є все, що їй передує. Біль, страх, упокорення. Коли померла, обличчя мала лагідне і спокійне, У палаті пановала тиша. Лагідний спокій огорнув всіх. Коли настане морок? А можливо лише зараз те обличчя здалося мені обличчям живої людини? Людини, котра міцно, солодко спить?

  Того дня йшов додому повільніше ніж зазвичай. Під ногами шелестить листя, каштани. Чому представляють смерть як жахливу стару, кістляву, загорнуту в плахту? - думав. - Адже вона не має постаті. Тиша, котра все поглинає, затримує. Колись читав легенду про те, що десь в горах на неприступній скелі є гігантський грот. Грот, у котрій пломеніє мільярд свічок — людських життів. Одні горять рівним, міцним пломенем, інші тріщать і хитаються ніби їх хтось намагається загасити. Де-не-де догорає. Гасне одне людське життя. Читав, що вночі приходить наглядач цього гроту. Дивиться згори на розмаїті вогники. Переставляє їх, вирівнює іх пломені, інколи переносить пломінь догораючої свічки на іншу, нову. Потім загашує. У глибоку чорну ніч тріщать і миготять делікатно... Чи це не красива легенда? І неважливо, що хтось у неї не вірить!...

   Багато, багато разів притуляв до обличчя букети гвоздик, делікатних конвалій. Часто бачив радість і вдячність у людських очах, чув прості сердечні слова: “Дякую, лікарю”. Завжди однак, кілька разів доводилося мені встати тет-а-тет з помираючою людиною, огортав мене дивний переляк. Відчува, що стою біля великої таємниці, котрої ніколи не збагну. Що беру участь у великій загадці. Агонії були такі різні. Страшні. Відразливі. Тихі. Смерть завжди така сама. Захоплення. Моє захоплення смертю. І повна відсутність страху. Може за часто слідував за смертю?

   Але Ярина... чому вона... цього не можу зрозуміти. Адже людина інстинктивно захищається перед смертю, втікає. Не тікає лише той, хто помер, до пострілу.