Розбудила сьогодні все відділення

   Рух, біганина і потоки наповнюючого палату світла, вдиралися крізь заплющені повіки. Віра мала погану ніч... Інколи поганий день. Сьогодні почалося вже зранку. Не хотіла ні вставати ані їсти. Не реагувала на слова і жести. Потім швидким тихим кроком підбігла до вікна, вперлася до ґрат. Спочатку грудьми. Потім почала битися головою об ґрати. Нічого не каже, не кричить. З розбитого чола тече кров. Поламані нігті. Підбігає медперсонал. Міцний захват, одягання, укол. Тиша. Не завжди так буває. Інколи жінка бореться. Чому? За що? На що дивляться її очі у такі хвилини? Чи бачить знову від початку розбитий автомобіль? Кров? Чує стогони найближчих — чоловіка, дочки, внуків? Може пробує витягнути їх з тих уламків? Можливо бореться так само як тоді серед ночі, на трасі, за життя, за тінь надії?!

   З п'яти осіб вижила лише вона. Вийшла без жодного ушкодження. Живе. Годинами сидить в ногах ліжка і грубими дерев'яними шпицями в'яже для внука светер. Рве і робить, робить і рве — все спочатку і спочатку. Є спокійною і байдужою. Інколи лише вночі будить нас її спів. Інколи має поранені долоні. Живе, але коли поглянути в її очі...

   Звинувачує себе у смерті рідних. “Я їх вбила — каже. - Забила всіх власними руками. Чоловік не хотів їхати. Дорога була слизькою, а я вперлася, відіпхала його і сіла за кермо”. Розповідала нам цю історію тисячу разів, і все-таки досі пише листи до дочки, до чоловіка. Завтра медсестра забере конверти і пообіцяє їх вислати. Віра знає, однак...

   Сьогодні мала свій поганий день і погану ніч. Зараз спить спокійно, вільно і глибоко вдихаючи. Розбудила ціле відділення — тепер спить. Завтра не буде пам'ятати нічого із сьогоднішнього дня, із сьогоднішньої ночі. Ніхто з нас теж “не буде пам'ятати”. Завтра буде добре.