Почалося життя там

   Скоро сніданок. Перший сніданок на відділенні. Снідаємо у “світлиці”. Світлиця це мала зала, котра з трудом вміщує всіх охочих. Шурають папери, дзвенять металеві стакани, видають нам ложки, котрі після сніданку збирають і ретельно перераховують. Столи наповнюються продуктами, є багато смаколиків принесених з дому. Переважно всі їмо самі. Хтось невміло, кричучи і розлеваючи, але радіючи з кожного самостійного укусу, з кожного руху. Гаряча кава обпікає вуста, димить у тарілці молочний суп, хрустять у зубах свіжі булочки. Сміх, перешіптування, обмін помідори на огірок, меду на сир, зустрічаються погляди, падають слова привітань. Так ті люди живуть, так відчувають, тож такі самі як я?! Куди зникла їхня примарна нерухомість, сліпі очі, застиглі риси? Чи це ті самі люди?

   Правду дізнався значно пізніше. Тоді, коли сам почав приймати ліки. Закручений білий туман. Всюди закручена молочна білина. Як важко тоді куди-небудь потрапити, що-небудь зрозуміти. Як легко забути про самого себе, про день і про ніч. Людина стає маріонеткою. Намагається боротися. Розплющує очі, все ширше, і бачить туман, досі тільки туман. Намагається думати і забуває про що. Намагається пам'ятати, але не пам'ятає навіть того, що намагалася. Це правда, що встає, що ходить, що розмовляє, що існує. Але з боку видається маріонеткою. Її очі мертві, її посмішка приклеєна до губ, а блідість викликана браком сонця і повітря, підсилює це враження. Це дивне відчуття страху.

   Сильні дози ліків приймаються переважно ввечері. Дехто приймає їх протягом всього дня. Але вони не мають сили ходити. Коли настає час сніданку, повільно повертається ефективність, повільно відступає дія ліків. Люди стають собою. А коли починають реагувати на те, що їх оточує, що діється за ґратами, починається реконвалесценція. Наразі живуть відділенням і його суворо визначеною строгістю.