Все в мене забрали

   Відділення просиналося, коли лише перші промені сонця з'являлися крізь закриті ґратами вікна. Гасло світло. Починався рух у черговій. Бряскання мисок, хмари пари у ванній. З яким небажанням відкидається тепла, нагріта ковдра. Підлога під ногами викликає тремтіння. Медсестри роздають градусники, приносять гігієнічні пакети. Можна йти до ванної. Найважче звикнути до посторонніх очей. Всі двері закриті, аби не втекли. Всі двері відкриті, аби не сховатися. Жодної хвилини не можна бути собою. Навіть коли сидиш на унітазі чи приймаєш душ, дивляться на тебе очі інших пацієнтів, відслідковують кожен твій рух медпрацівники. Забрано в тебе все. Нічого приватного тут не має. Забрали тут у людей гідність. Чи вони не розуміють, що це принизливо?! Не дозволю мене зламати. Не дозволю зробити із себе манекена. Адже я думаю! Адже я розумію і відчуваю! На щастя — а може і на нещастя — досі ще відчуваю!

   Швидко вмиваю обличчя, руки, не маючи відваги на більш інтимні процедури. Зачісую волосся. Адже треба віддати за хвилину навіть ці прибори — гребінець, люстро. Віддати все. Потім повертаюся до палати. Як тут жити, як перебувати у цьому новому, дивному світі, біля життя?

  Тісно розставлені ліжка. Ковдри сірі. Такі старі, аж дивно, що ще не розпалися, що ще гріють. Розстеляю ліжко і розглядаюся по палаті. Нас восьмеро, так, восьмеро, бо власне я є восьмим. Яке тут все сіре. На стелі грибок і гола лампочка. Вікно у густій сітці ґрат і скриплячі дошки на підлозі. Ну і ми.

   Під вікном сидить чоловік. Скільки може мати років? Що з ним? - думаю. Він такий спокійний. Обличчя бліде і дивні очі. Ні, не мертві, але з таким грізним поглядом, ніби досі ще бачать щось жахливе, що не поміщається в уяві. Складені на колінах руки покриті сіткою тонких жилок. Дивиться вперед, але нас не бачить? Чи бачить взагалі, занурений у свій світ? Там, під стіною, стоїть на колінах смаглявий чоловік. Обличчя прикрите ковдрою і не відомо, чи чоловік молиться, чи плаче. Падає на нього тінь віконних ґрат. Тут поруч спить ще молодий хлопець. Має довге волосся розсипане по подушці. Віддих вільний, регулярний. Легко посміхається крізь сон. Не знаю навіть його імені. Біля дверей заскрипіло ліжко. За мить ковдра підноситься і падає. Як дивно не пасує до того гламуру обличчя з невиразними рисами. Хлопець дивиться на мене без слів, ніби хоче мене загіпнотизувати. Почуваюся трохи не по собі під поглядом тих сонних очей. Два ліжка біля мене пусті. Напевно ще у душовій — подумав про їх власників. Трохи далі сидить на ліжку старий, беззубий чоловік. Посміхається до мене доброю, теплою посмішкою. Неймовірно, як така посмішка змінює людське обличчя. Присипляє пробуджений страх. У жодному разі не відповісти у той момент посмішкою.

   У цій палаті довелося мені жити кілька довгих місяців. Повільно знайомився зі своїми товаришами. Вони пізнавали мене. Були для себе всім: домом, родиною, друзями. Це вони перші мені провели екскурсію по відділенні. Проводили попід руки, як малу дитину, по вузьких коридорах і темних палатах. Вчили, як поводитися, чого не можна, що потрібно боятися, кого уникати. Навчився плакати без сліз, кричати без крику. Навчився придушувати спротив, аби не наражатися на укол, після якого все пливе у білому тумані і перетворюєшся на манекен. Вони це вже пройшли, вони це пережили раніше. Вони хотіли мене вберегти... А я, я так сильно їх боявся. Маркіян, Євген, Ярослав, Дмитро, Тарас, Геннадій, пан В'ячеслав і я. Добірна вісімка. Палата укомплектована.