Можливо колись зрозумієте

   Не думати. Забути. Розібратися в собі. Знову ніч. Коли наступила? Коли закінчився день? За вікном тиша і білий сніг. Я – чи не я? Ким є той хлопець у дзеркалі з пустими скляними очима і блідими вустами? Доторкаюся долонею матової поверхні. Є холодною і гладкою. На кухні закипає чайник. Треба вимкнути – думаю.

  Простягнута долоня, таблетка, таблетки, скільки… чи це важливо? Ковток води. На дивані розкидана постіль і веселі, строкаті тіні на стелі і стінах. Мимоволі приходить важке і дивне відчуття. Думки такі далекі і нарешті не болять. Скільки це років, скільки днів… а може вчора? Важке фіолетове світло, мертві очі у застиглих обличчях. Бродіння в густому тумані. Дні по той бік світу «живих». Ізоляція.

  Чи коли-небудь вивільнюся з тих спогадів і буду вміти жити як колись? Чи захочу? Пляма заґратованих вікон і дверей без ручок затрималася на долю секунди у зіниці. Що відчував, коли замикалися за мною зі скрипом двері закладу для психічно хворих? Коли інстинктивно  вчепився до їх холодної, гладкої поверхні, боячись вступити у нову реальність. Чи повинен був туди потрапити? Як до цього дійшло? Чому ніхто мені не допоміг?

  Не хотів жити. Дивний стан байдужості, предивне відчуття легкості і зависання у часі та просторі. Все перестає рахуватися, не можна плакати, не відчувається біль, страх. Нічого. Є лише прагнення відійти. Спочатку підсвідоме, але потім лише воно рахується і має сенс. З якою холодною точністю реалізовував тоді свій план самогубства. Знищував себе як когось чужого і ненависного. Повинен! Дивовижно, як легко померти. Не боявся смерті, не існувало відчуття болю. Пам'ятаю... ванну, гострий скальпель і грубі гілки жил. Потім два глибокі порізи! Я дивився на себе з боку — смішне відчуття: кров, як повільно тече, яка темна і густа — думав ліниво. Це неправда, що людина помираючи бачить все своє життя. Широко відкривав очі, аби бачити до кінця. Повільно огортала мене незвична сонність. З труднощами приглушував сонливість. Потім — не знаю, від якого моменту — були лише кружляючі сніжинки і дикий жаль, спротив... Потім чорнота.

   Коли розплющив очі, було ясно. Сліпуче ясно. Мозок із труднощами реєстрував реальність. Повільно і сонливо. До правої руки під'єднана пляшка з чорною рідиною. Власне тоді так думав: темна рідина — значно пізніше: кров. Ліва рука перев'язана бинтом і знерухомлена.

 - Лікарю! Розплющив очі!

   Швидкі кроки, чиєсь обличчя і рухомі у цьому обличчі губи. Уважні очі.

​​​​​​​ - Це добре, це дуже добре, є надія!

  Важкі повіки падають на очі, хоча і хочуть бачити, слухати і щонебудь зрозуміти. Дивний туман. З молочної порожнечі звільняються якісь постаті. Хочу кричати, втікати... пустота, морок.

   Довго боровся за своє право померти. Навіть напівпритомний виривався. Пробував зірвати бинти, вирвати з вен катетери. Потім перестав. Повільно поверталася свідомість, а разом із нею біль. Довгі місяці лежання. Чому?! Хто дав їм право, примушувати мене жити, повернути мене у ті жахи.

   Жив. Моє життя розпочалося у годині 23:30, але це вже не був я.

  Був красивий, осінній ранок, коли вийшов з карети швидкої. Навколо парк, неймовірний. Столітні дуби вкриті золотавим листям. Потім криві і низькі дерева з позбавленими листя гілками. Як гарно і нереально виглядали на їх чорних, голих гілках нитки бабиного літа, цілі у краплях роси. Небо синє і сонце лагідне. Йшов повільно через килим із листя. Кожен крок наближав мене до понурої, високої будівлі із сирої цегли. Кожен крок наближав мене до місця, де мав залишитися на довгі дні, тижні, а можливо місяці й роки. Високі готичні вікна, ґрати і двері, котрі мене проводили лише в одну сторону, лише — туди. Можливо тому, переступаючи поріг, міцно заплющив очі?

   День перший.

  Перші хвилини. Кабінет лікаря, у якому чекав на перший огляд. Стіл, простий, з прямими ніжками. Якісь дивно вигнуті крісла. Вікно, звісно, заґратоване і — пустота.

   Що відчував, сидячи у тій кімнаті? Що відчував, коли потім — відповідаючи на питання лікаря — зрозумів, що він у ніщо, що кажу, не вірить, що все є для нього витвором хворої уяви. Навіть персональні дані, котрі подавав, недовірливо звіряв із даними з особистої справи! Дивно, що зумів їх подати, а можливо дивно, що думаю? Нерозумне питання “Чому ви це зробили?”, а потім нерозумне ствердження: “Це боягузтво!”. Як мало пан розуміє — думав — як легко знаходить відповіді. Не має пан поняття, як довго відбувається боротьба, поки настане день, коли розумієш, що це кінець. Що там буде лише ніч, після якої не настане світанок, навіть той найгірший. Це не боягузтво, то розпачлива відвага! Чи задумувався пан, чому самогубці — коли вдається їх врятувати — відмовляються від своїх намірів? Невже тому, що раптом зрозуміли, що для них означає життя?! Чи раптом розв'язали всі проблеми, позбулися страху?! Ні, нічого подібного! Вони просто згоріли тоді, тієї миті. Вони більше не мають сил, аби кинути виклик смерті ще раз. Це ціла правда, якої лікар не розуміє. А я... чи спробую ще раз? Не знаю... Чому це зробив? Можливо колись розповім... може спробую це лікарю пояснити... Можливо лікар це колись зрозуміє!

  Тепер сидимо один навпроти одного, не розуміючи одне одного. Два знаки запитання. Чи коли-небудь світ таких людей, як лікар, стане знову моїм?