Я не вмію мовчати

Вічність

У вічності немає циферблату...
Вона сама по собі, крізь роки.
Сама вершить суди, без атестату.
Караючи за скоєні гріхи.

У вічності нема болю й любові.
Піском історії їх замітає враз.
Вона просякнута у потові і крові,
Що цівками тече з старих прикрас.

Вона, мов мати, огортає простір,
Ховаючи під власницьке крило.
Для неї діти всі малі й дорослі.
Їх вік повільно ділить на зеро.

Вона подруга війн, друг революцій.
Одвічний спутник смерті і життя.
Прискорювач тенденційі прогресів,
Що скоро кануть десь у небуття.

Вічність не чує покаянь і криків.
Вона глуха й німа до молитов.
У простір шле пандемій тихі рики,
які циклічно труять нашу кров.

Їй не страшні ні спека,ні морози.
Природи катаклізми, по п'яті.
Вона сама собі склада прогнози.
Різьбить їх на могильній бо плиті.

Вічність не скута клятвами палкими,
Вони із сонцем йдуть за небокрай.
Говорить з нами піснями дзвінкими,
І кращим, може, подарує рай.

Подобається

#3102 в Різне
#714 в Поезія

Відредаговано: 03.03.2026