Розділ 2. Соломія

Соломія

- Як вона? – Чую крізь сон, голос поліцейського.

- Переймаєшся? – Питає Таїся.

Намагаюся відкрити очі, та мружуся від різкого світла.

-Прокинулась, - каже Нестор.

Чую як хтось прикладає долонь до мого лоба. Нарешті вдається розгледіти фігуру відьми перед собою.

- Де я? – Хрипко питаю.

- У Ковені.

- Де? – Моя пам’ять, та здоровий глузд починають повертатися до мене.

- У Ковені, - вже каже Орися. – Це спільнота відьом.

- Знов ви про цю маячню, - видихаю.

- Поглянь на себе, - зривається дівчина. – Чи ти просто так знепритомніла? Навіщо робила, якщо не вмієш? Дурепа…

- Видихай, - незадоволено карбує слова чоловік стаючи між моїм ліжком та молодою чаклункою. – Якби не вона, мене б тут могло і не бути. Вас без її допомоги я би не дочекався.

- Так йдіть звідси обидва, - каже Таїся, вказуючи рукою на двері. – А ти взагалі можеш їхати до… - затинається переводячи погляд з чоловіка на мене. – До себе. Їй потрібен час, щоб відновити сили.

Вони мовчки виходять.

- Поясніть мені нарешті де я, та що зі мною, - прошу, починаючи нервувати.

- Ти в Ковені, як і сказала Орися, - спокійно говорить, сідаючи на стілець поруч зі мною. – Тепер про твій стан. Розумієш ти маєш силу, якою майже ніколи не користувалася, і коли ти примусила її працювати немаючі жодних знань та практики… для тебе це було великим навантаженням. Зараз тобі потрібен гарний відпочинок. Сон. Я б хотіла щоб ти мені розповила про своїх рідних…

Намагаюся прийняти інформацію, але не можу досі в усе це повірити…

- Маму я не пам’ятаю, - починаю тихо розповідати, відчуваючи невеликий біль у горлі. – Вона померла коли мені було два роки, автомобільна аварія, я дивом залишилася жива, ну принаймні так завжди казав батько. Тато вмер три роки тому, від інсульту…

- А бабусі, дідусі?

- У батька немає родичів, він виріс в дитячому будинку. Стосовно мами… Тато казав що вона з ними не розмовляла, у них були погані відносини.

- А фото мами у тебе є? – Питає. – Можливо я знала її родичів, або її саму. Ковенів в цій місцевості не так й багато. Ми та ще один, але вони не приймають міське життя, вважають що воно погано відображається на внутрішньому стані відьми…

- А ви? – Цікавлюся. – Теж так вважаєте?

- Колись вважала… - розгублено промовляє. – Але не зараз…

Вирішую перевести тему:

- В мене є фото молодих батьків, там вони разом зі мною. Але альбом дома… Коли я зможу повернутися?

- Ось давай ти хоча б кілька днів проведеш тут, а потім подивимось. Хочу перевірити твої здібності…

- Я не… - втомлено видихаю.

- Відьма, - посміхаючись перебиває. – Добре Невідьма, випий відвар та постарайся ще трохи відпочити. Потім поговоримо.

Вона турботливо піднесла чашку до моїх губ, та допомогла все випити, на смак бридке, але вибору у мене, в такому стані, немає. За якісь декілька хвилин я поринаю у сон.

Майже весь наступний день я провела так само в ліжку, і ось тільки ввечері мені дозволили вийти, я привела себе до ладу та пішла провітритися.

Озирнувшись, зрозуміла що це не те місце де я була із Зорянкою. Це місце нагадувало невеличке село посеред лісу, але досить сучасне… Дома всі нові, парканів немає, неподалік річка. Перехожі спокійно були зайняті своїми справами, хоча були і ті хто роздивлявся мене як мавпочку в зоопарку. Але я помітила що майже від кожної особи я відчувала різну енергію, дуже незвичні відчуття…

Гуляючи, я вийшла за межі поселення заглибившись у ліс. В якийсь момент, я почула вий.

Тут є собаки або вовки? Почала перейматися. Ну звичайно, Соломка, це ж ліс… Попереду були якісь ліхтарики, але вони дивним чином трималися, нібито у повітрі. Я підійшла ближче, хотіла пройти під ними, щоб роздивитися їх кріплення…

- Не раджу тобі це робити, відмочка. Це межа вашої території. – Каже знайомий голос, бачу навпроти себе Нестора.

- І що ж буде? – Роблю крок до нього, стаючи під ліхтар. – З’їж мене?

- Не жартуй так з незнайомцем. Він може виявитися вовкулаком?

- Ага, - киваю головою. – Звичайно. Ти мені ще про вампірів та фей розкажи.

Чоловік посміхається, дивлячись на мене як на дитину.

- Але ти ж відьма, чому не може бути вовкулаків?

- Я не відьма, - карбую слова, роблячи шаг уперед, перетинаю межу. – Я поки не знаю як це пояснити, але…

Відчуваю якусь зовсім іншу енергетику від нього аніж від відьом… таку домінуючу, сильну… серед відьом теж таке було, але їх всіх об’єднувала якась спільна частка енергії, а тут… тут вона зовсім інша…

- З тобою все гаразд? – Питає, вириваючи з роздумів.

- Так, - відповідаю, трохи хитаючись.

Чоловік підтримує мене за талію. Відчуваю скажене тепло від його тіла...

- Гадаю, прогулянок тобі на сьогодні вистачить…

- Напевно, ти маєш рацію… Ти поліцейський? – Питаю, згадуючи форму на ньому, коли він був у мене в квартирі.

- Ні, але тоді форма мені була необхідна, – неохоче відповідає.

- А для чого? – Ніяк не вгамовуюся.

- А тобі не здається що забагато питань?

- Ні, - хитаю головою, дивлячись йому у вічі.

- Мій друг там працює, – відповідає на видиху. – Попросив допомогти спіймати злочинця.

- А чому тебе?

- Бо злодій виявився перевертнем. А мій друг звичайна людина.

- Перевертнем в погонах?

- Хм… Можна і так сказати.

- Соломія! – Озираюсь на крик Орисі. – Ось що ти тут збула? – Чую тихий рик, хоча ні, напевно здалося. – Таїся вже турбуватися почала. Привіт, Нестор, - дівчина одразу змінюється, посміхаючись чоловіку.

- Привіт, - каже крізь зуби, мені здається він на щось розлютився, але намагається стримувати свої емоції.

Відьма, напевно, гадає що на мене.

- Пробач, вона ще не знає що в лісі є кордон, який без дозволу краще не перетинати. Ти більше її не побачиш на своїй території.