Розділ 13

Розділ 13

Ті, хто поруч

Спала я жахливо. Якщо чесно, дивно, що взагалі заснула. Усю ніч снилися уривки записів, вирвані сторінки й чужі голоси, а між ними раз за разом звучала одна й та сама фраза: «Я більше не впевнена, що в мене залишилося достатньо часу.»

Прокинулася я ще до світанку. Кілька секунд просто лежала й дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти, чому відчуваю себе так, ніби всю ніч не спала, а сперечалася з привидами. Потім перевела погляд на стіл.

Зошит усе ще лежав там. Тихий. Нерухомий. Наче не перевернув усе моє життя за кілька годин.

Я сіла на ліжку й потерла очі. Найгірше було навіть не те, що Елеонора натрапила на змову. І не те, що хтось роками видавав себе за неї. Найгірше було те, що тепер я не мала жодного уявлення, кому можна довіряти.

Власне, відповідь була досить простою. Нікому.

Дуже оптимістичний початок дня.

Я підвелася й підійшла до вікна. Над замком лише починало світати. Кам'яні дахи повільно випливали з темряви, двір був порожнім, а все навколо виглядало спокійним і безпечним. Настільки спокійним, що хотілося голосно розсміятися.

Учора все здавалося значно простішим. Був замах. Був суд. Була дивна записка. Тепер до цього додалися двійниця, вирвані сторінки, змова навколо престолу й люди, які могли роками брехати просто в обличчя.

Я повернулася до столу й знову відкрила зошит. Не тому, що сподівалася знайти там нові відповіді. Просто не могла позбутися відчуття, що щось упускаю. Кілька хвилин я перегортала сторінки, ковзаючи поглядом по знайомих рядках. І раптом зрозуміла дещо дивне. Елеонора постійно писала про інших людей. Про радників. Про слуг. Про батька. Про придворних дам. Про двійницю. Але майже ніколи не згадувала Ердана.

Я завмерла. Людина, в яку вона нібито стріляла. Людина, за яку мала вийти заміж. Людина, ім'я якої мало траплятися на цих сторінках чи не найчастіше. І при цьому в усьому зошиті його ім'я траплялося підозріло рідко.

Спочатку я вирішила, що просто шукаю проблему там, де її немає. Але що довше думала, то дивніше це виглядало. Люди зазвичай пишуть про те, що їх хвилює. Особливо коли ведуть записи для себе. А Елеонора ніби навмисно обходила тему власного нареченого стороною.

Я закрила зошит і відкинулася на спинку крісла. Ні. Тут було щось не так. І раптом я зрозуміла ще дещо. Увесь цей час я ставила неправильні запитання. Я розпитувала Селесту про Елеонору. Про її дитинство. Про звички. Про минуле. Про страхи. Але жодного разу не запитала про саму Селесту. Чому саме вона єдина не повірила в божевілля Елеонори? Чому саме вона помітила зміни? І головне — що вона бачила такого, чого не бачили інші?

Я повільно випросталася. Схоже, сьогодні мені знову доведеться поговорити із Селестою. І цього разу розмова буде зовсім іншою. Бо якщо Елеонора комусь і довіряла перед тим, як усе полетіло шкереберть, то це була вона. А мені дуже потрібно зрозуміти чому.

Я саме збиралася сховати зошит назад у шухляду, коли в двері постукали. Від несподіванки я мало не впустила його на підлогу. Чудово. Схоже, після однієї ночі зі змовами й двійницями я почала смикатися від звичайного стуку.

— Заходьте.

До кімнати зазирнула покоївка.

— Ваша світлосте, його високість просить аудієнції.

Я кілька секунд мовчки дивилася на неї. Потім перевела погляд на зошит. Потім знову на неї.

— Передайте, що я померла.

Покоївка кліпнула. Я зітхнула.

— Добре. Скажіть, що я тяжко хвора.

— Його високість уже знає, що ви снідали.

— Тоді скажіть, що це була інша я.

Слова вирвалися самі собою. І лише після цього я зрозуміла, що сказала. Покоївка завмерла. Я теж. Перед очима відразу промайнули двійниця, вирвані сторінки та весь той кошмар, який я читала половину ночі.

— Знаєте що, забудьте.

Судячи з полегшення на її обличчі, саме це вона й збиралася зробити.

— То мені запросити його високість?

На мить захотілося втекти. Бажано далеко. І бажано через вікно. Судячи з розповідей Селести, стара Елеонора саме так би і вчинила. На жаль, я вже встигла переконатися, що проблеми бігають значно швидше за людей.

— Запрошуйте.

Я ще кілька секунд сиділа після того, як покоївка вийшла з кімнати. Потім сховала зошит до шухляди й машинально перевірила, чи вона зачинена. Це було безглуздо. Якщо хтось зміг знайти щоденник Елеонори раніше за мене й вирвати потрібні сторінки, то дерев'яна шухляда навряд чи стала б серйозною перепоною. Проте мені стало трохи спокійніше.

За дверима почулися кроки. Рівні. Неквапливі. Чомусь саме це змусило мене випростатися. Стук був радше формальністю. За мить двері відчинилися, і до кімнати увійшов Ердан.

Уперше від моменту свого пробудження я подивилася на нього уважно. Не як на людину, в яку нібито стріляла Елеонора. Не як на спадкоємця престолу. Просто як на чоловіка, навколо якого дивним чином крутилася половина моїх проблем. Він теж мене розглядав. Уважно. Надто уважно. Наче намагався знайти щось знайоме й щоразу залишався незадоволеним результатом. Мені першій захотілося порушити мовчання.

— Якщо ви прийшли переконатися, що я досі жива, то можу вас заспокоїти. На жаль для всіх пліткарів, нічого цікавого не сталося.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

— Радий це чути.

Його погляд ковзнув по столу, затримався на свічнику, на розкиданих аркушах паперу, а потім знову повернувся до мене. І саме тоді я раптом зрозуміла, що він виглядає втомленим. Не так, як людина, яка погано спала одну ніч. Так, як людина, яка погано спить уже давно. З огляду на останні події, це навіть було справедливо. Кілька секунд ми мовчали. І чомусь ця тиша не здавалася незручною. Навпаки. Наче обидва намагалися вирішити одну й ту саму задачу, тільки кожен зі свого боку.

Я дивилася на нього й думала про щоденник. Про двійницю, про престол, про те, що Елеонора майже не згадувала Ердана у своїх записах. І що довше я про це думала, то дивнішим це здавалося. Бо або він не мав жодного стосунку до її розслідування, або мав набагато більше, ніж мені хотілося б.