Розділ 12

Розділ 12

Те, що залишилося

Я перегорнула сторінку й відразу зрозуміла, що мені це не сподобається. Спочатку навіть не зрозуміла чому. Просто щось виглядало неправильно. Погляд ковзнув по паперу, потім повернувся назад. І лише тоді я помітила. Сторінок бракувало.

Я швидко перегорнула ще кілька аркушів. Потім повернулася назад. Потім знову вперед.

— Ні.

Сторінки були вирвані. Не одна. Не дві. Хтось акуратно видалив цілий шматок зошита. Саме той шматок, який ішов після запису про загадкову людину і запрошення в місце, куди Елеонора так довго намагалася потрапити.

Я кілька секунд просто сиділа й дивилася на рвані краї паперу.

— Звісно. Як же інакше. Бо життя не могло просто взяти й подарувати мені відповідь. Це було б надто милосердно.

Я провела пальцем по місцю розриву. Папір уже потемнів на краях. Це сталося давно. Не вчора. Не після суду. Хтось знайшов цей зошит задовго до мене. І дуже добре знав, які саме сторінки потрібно забрати.

Найгірше було те, що ці сторінки колись існували. Елеонора встигла все записати. Вона знала відповідь. Знала ім'я. Знала правду. А тепер хтось сидів десь у цьому замку і був настільки впевнений у собі, що дозволив мені знайти зошит. Просто без найважливішої частини.

Я вже хотіла закрити його від злості, коли помітила дещо дивне. Записи продовжувалися. Не одразу. Через кілька сторінок. Але продовжувалися. Я повільно випросталася.

Отже, після того дня Елеонора ще була жива. Пальці самі перегорнули аркуш.

Перший запис складався лише з одного речення.

"Я зробила дурницю."

Я мовчки подивилася на рядок.

— Дуже інформативно.

Наступний запис був довшим.

"Якщо ти зараз смієшся, знай, я теж сміялася. Недовго."

Я насупилася. Почерк був той самий. Але щось змінилося. У попередніх записах Елеонора нагадувала людину, яка веде розслідування. Тут вона нагадувала людину, яка вже отримала відповіді й тепер шкодує про це. Я перегорнула сторінку.

"Тепер я знаю, хто стоїть за всім цим. І якби могла повернутися на місяць назад, то, можливо, ніколи не починала б це розслідування."

У мене по спині пробігли мурашки.

"Я помилялася майже в усьому. Найбільше — коли вирішила, що шукаю одну людину."

Я відчула, як серце починає стукати швидше.

"Одна людина не змогла б зробити все це сама."

Я перечитала рядок двічі. Потім ще раз.

"Одна людина не змогла б зробити все це сама."

Отже, Елеонора натрапила не на ворога. Вона натрапила на змову. Я швидко перевела погляд нижче.

"Тепер я розумію, чому мені так довго не вдавалося знайти двійницю. Бо вона ніколи не була головною фігурою."

Мурашки побігли по руках.

"Вона лише виконувала свою роль."

Я вже підняла руку, щоб перевернути сторінку, але раптом помітила останній рядок унизу. Короткий. Настільки ледь помітний, що я ледь не пропустила його.

"І тепер вони знають, що я все зрозуміла."

Я завмерла. А потім повільно підняла голову від зошита. Тому що вперше за весь вечір мені стало по-справжньому страшно. Не за Елеонору. За себе. Якщо вона дізналася правду до замаху... То саме через цю правду її могли спробувати прибрати.

Я перегорнула сторінку й одразу зрозуміла, що записи змінилися. Не почерк. Не стиль. Сама Елеонора. Раніше вона писала як людина, яка шукає відповіді. Тепер — як людина, яка їх знайшла і зовсім цьому не зраділа.

"Я помилялася майже в усьому. Насамперед тоді, коли вирішила, що шукаю одну людину. Люди люблять прості історії. Один ворог. Один винуватець. Один злочинець. На жаль, життя рідко буває настільки люб'язним."

Я зручніше влаштувалася в кріслі й перевела погляд нижче.

"Двійниця існує. У цьому я не помилилася. Але тепер майже впевнена, що вона ніколи не була головною фігурою. Вона лише інструмент. Корисний. Небезпечний. Але все одно інструмент."

Мені це не сподобалося. Зовсім. Тому що інструменти завжди означають, що десь поруч є той, хто ними користується.

"Найстрашніше не те, що хтось роками видавав себе за мене. Найстрашніше те, що це працювало."

Я насупилася.

"Люди бачили те, що хотіли бачити. Коли моя двійниця була доброю, усім це подобалося. Коли була ввічливою — теж. Коли поводилася як ідеальна майбутня дружина спадкоємця престолу, подобалося ще більше. І вперше я поставила собі питання, яке мала поставити значно раніше. А що, якщо замінити хотіли не мене? Що, якщо замінити хотіли саме ту Елеонору, якою я була?"

Я перечитала речення двічі. Оце вже було цікаво. До цього моменту я теж думала, що хтось просто намагався зіпсувати їй життя. Але якщо Елеонора мала рацію, то все виглядало інакше. Ніхто не намагався зробити її гіршою. Навпаки. Хтось створював версію Елеонори, яка подобалася людям більше за оригінал.

"Я довго не могла зрозуміти навіщо. Потім згадала слова леді Марвей про те, що я нарешті стала поводитися так, як належить. Потім слова радників. Потім слова придворних дам. Потім слова батька."

Я завмерла.

"У якийсь момент я зрозуміла, що майже всі вони говорять про одну й ту саму людину. Тільки цією людиною була не я."

По спині пробігли мурашки.

"Мені здається, вони готувалися до цього давно. Значно довше, ніж я думала."

Я відчула, як усередині починає наростати знайоме неприємне відчуття. Те саме, яке з'являється перед дуже поганими новинами.

"І саме тому мене лякає інше. Якщо все це почалося не через заручини, а задовго до них, то справа ніколи не була лише в мені. Я думаю, мішенню завжди був престол."

Я повільно видихнула. От і все. Одна коротка фраза, а проблем раптом стало разів у десять більше. Тому що особистих ворогів можна знайти. Можна зрозуміти. Можна навіть перемогти. Людей, які грають у політику навколо трону, — вже значно складніше.