Розділ 10

Розділ 10

Те, чого ніхто не почув

Двері зачинилися. Я ще кілька секунд дивилася на них, ніби Селеста могла повернутися й сказати щось важливе. Щось, що раптом пояснить увесь цей безлад. Не повернулася.

У кімнаті стало надто тихо. Я відкинулася на спинку крісла й потерла скроні. Чудово.

Отже, за останні дві години я дізналася, що попередня власниця цього тіла:
- не любила бали,
- крала торти,
- тікала дивитися на зорепади,
- лякала оточення,
- ховала зламану руку,
- а перед замахом почала поводитися так, ніби чекала катастрофи.

Дуже корисна інформація. Я подивилася на стіл. Записка все ще лежала там.

"Не довіряй нікому."

Що більше я про неї думала, то менше вона мені подобалася. Спочатку це виглядало як драматичне попередження. Тепер — як відчай.

Я взяла аркуш до рук. Селеста сказала, що Елеонора почала боятися після заручин. Почала озиратися. Почала приховувати щось навіть від найближчої подруги. І якщо це правда... То записка могла бути написана набагато раніше, ніж я думала.

Я завмерла. А потім повільно випросталася. Зачекай. Якщо Елеонора справді знала, що їй загрожує небезпека... То вона повинна була залишити щось ще. Не одну записку. Щось більше. Щось, що допомогло б зрозуміти, чого саме вона боялася.

Я повільно обвела поглядом спальню. Шафа. Письмовий стіл. Книжкові полиці. Скриня біля вікна.

Раптом мені стало дуже цікаво, що саме тут приховує покійна леді Арден.

І вперше за весь час я відчула не страх, а азарт.

Я повільно підвелася з крісла.

Добре. Припустимо, Елеонора знала, що їй загрожує небезпека. Припустимо, записка не була випадковістю. Тоді вона не могла залишити після себе лише три слова. Це було б надто безглуздо навіть для людини, яка писала загадкові попередження перед замахом.

Кімната зустріла мене мовчанням.

Я почала зі столу. Перевірила шухляди, переглянула листи, старі записи, якісь нотатки. Нічого. Усе виглядало підозріло звичайним. Настільки звичайним, що це вже саме по собі здавалося дивним.

Потім я взялася за книжкову шафу. Книг було багато. Занадто багато для людини, яка, судячи зі спогадів Селести, значно частіше лазила через паркани, ніж сиділа над підручниками.

— Або ти була генієм, або дуже любила справляти враження, — пробурмотіла я.

Я почала по черзі витягувати томи з полиць. Один. Другий. Третій. Нічого. Лише пил і дедалі сильніше бажання визнати свою ідею дурною.

Саме тому я мало не пропустила дивину.

Одна книга стояла надто рівно. Не так, як решта. Наче її поставили на місце дуже давно й більше не чіпали. Я витягнула її з полиці й уже збиралася повернути назад, коли помітила порожній простір за рядом книг.

Серце раптом забилося швидше.

— Та ну.

Я обережно просунула руку глибше. Пальці торкнулися дерева.

За кілька секунд на столі лежала невелика пласка скринька з темного дерева. Без замка. Без прикрас. Настільки проста, ніби її навмисно зробили непомітною. Раптом відкривати її захотілося значно менше, ніж шукати.

Поки кришка була зачинена, усередині могло лежати що завгодно. Від доказів змови до колекції засушених квітів. І якщо останні події мене чомусь навчили, то лише тому, що життя обожнює розчаровувати.

Я все ж відкрила скриньку. Усередині лежав тонкий зошит у темній обкладинці. Без назви. Без будь-яких позначок. Я відкрила першу сторінку й відчула, як по спині пробіг холодок. Там було написано всього три слова.

«Якщо ти це читаєш...»

Я втупилася в рядок кілька секунд. А потім усміхнулася.

— Ну нарешті.

Бо якщо я ще раз знайду загадкову записку без жодних пояснень, то почну особисто переслідувати привид Елеонори.

"Я починаю цей записник, тому що більше не можу переконувати себе, що мені все здається. Якщо через кілька місяців я перечитаю ці сторінки й вирішу, що була дурепою, я буду тільки рада. Але якщо ні, то хоча б матиму докази, що не вигадала все це сама."

Я перевела подих і перегорнула сторінку.

"Усе почалося через два тижні після заручин. Тоді я ще не розуміла цього. Насправді я взагалі не звернула б уваги, якби дивні речі не почали накопичуватися. Окремо кожна з них нічого не означала. Разом вони змушували мене почуватися так, ніби я пропустила половину розмови, яку ведуть усі навколо."

Я насупилася й продовжила читати.

"Перший випадок був настільки безглуздим, що тепер мені навіть соромно його записувати. Батько запросив мене на обід. Коли я прийшла, він здивувався й запитав, чому я запізнилася. Я відповіла, що прийшла вчасно. Тоді він показав мені записку, у якій я нібито просила перенести зустріч на годину пізніше."

Я повільно випросталася в кріслі.

"Записка була написана моїм почерком. Я впізнала кожну літеру. Проблема полягала лише в тому, що я її не писала."

По спині пробіг холодок.

"Я вирішила, що просто забула. Таке буває. Особливо коли половина королівства раптом починає цікавитися твоїм особистим життям. Але через три дні це повторилося."

Я перевернула сторінку швидше.

"Цього разу лист отримала Селеста. У ньому я нібито відмовлялася від нашої прогулянки й просила не турбувати мене кілька днів. Селеста образилася. Я образилася у відповідь. Ми посварилися. А потім виявилося, що я знову вперше бачу той лист."

Я завмерла. Оце вже було цікаво. Не отрута. Не замах. Не таємні змови. Хтось підробляв її почерк. І якщо це почалося одразу після заручин... То це вже було схоже не на випадковість. А на план.

"Спочатку я вирішила, що справа лише в листах. Дурний жарт. Чиясь невдала витівка. Але потім почали зникати розмови."

Я моргнула. Зникати розмови?

"Першою була розмова з батьком. Він запитав, чи я вже передала відповідь герцогу Валлену. Я не мала жодного уявлення, про що він говорить. Батько вирішив, що я жартую. А потім нагадав мені нашу бесіду в бібліотеці два дні тому."