Розділ 9

Розділ 9

Коли все змінилося

Я ще деякий час мовчала після історії про зорепад. Чомусь саме вона зачепила мене найбільше. Не замах. Не суд. Не записка. А дівчина, яка серед ночі перелазила через паркани, щоб подивитися на падаючі зорі. Зовсім не схоже на людину, яку я бачила зараз у чужих спогадах.

— Селесто?

— Мм?

— Коли все змінилося?

Вона не відповіла одразу. Погляд ковзнув до вікна, за яким уже починало сутеніти.

— Після заручин.

Я чекала. І цього разу вона продовжила сама.

— Спочатку я навіть не зрозуміла, що щось не так. Якщо чесно, ніхто не зрозумів. Усі були надто зайняті святкуванням. Твій батько сяяв від щастя. Радники поводилися так, ніби отримали подарунок від самих богів. Навіть слуги пліткували про майбутнє весілля. Здавалося, весь замок вирішив, що для тебе почалося найкраще життя з можливих.

На її обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— А ти сиділа посеред усього цього й виглядала так, ніби тебе засудили до довічного ув'язнення.

— Це поганий знак?

— Для будь-кого іншого — ні. Для тебе — дуже.

Селеста трохи помовчала.

— Я пам'ятаю той вечір краще, ніж хотіла б. Усі навколо вітали тебе. Говорили, як тобі пощастило. Як чудово все склалося. А ти лише усміхалася і кивала. Саме це мене й налякало.

— Усмішка?

— Ти ніколи не усміхалася людям, коли хотіла сказати щось неприємне. Ти просто говорила це вголос.

Я не втрималася від усмішки.

— Звучить як хороша риса.

— Повір, ні.

Селеста похитала головою.

— Того вечора я вперше відчула, що втрачаю тебе. Не одразу. Не різко. Просто... ніби між нами з'явилася якась стіна. Спочатку маленька. Майже непомітна.

Вона замовкла.

— А потім ця стіна ставала все вищою.

Я нічого не сказала. І правильно. Бо Селеста зараз говорила не зі мною. Вона говорила зі спогадами.

— Ти почала зникати. Не буквально. Просто перестала приходити без причини. Перестала тягнути мене в усі свої безглузді пригоди. Перестала сперечатися через дрібниці. Навіть сваритися ми стали рідше. Тоді мені це подобалося. Я думала, що ти нарешті подорослішала. А потім зрозуміла, що справа зовсім не в цьому.

Селеста опустила погляд на свої руки.

— Ти просто перестала мене впускати.

У кімнаті стало тихо. Селеста дивилася на свої руки.

— Найдивніше, що я навіть не можу сказати, коли саме це сталося. Не було якоїсь великої сварки. Не було моменту, після якого все змінилося. Просто одного дня я зрозуміла, що більше не знаю, про що ти думаєш.

Вона невесело всміхнулася.

— Раніше я могла вгадати твій настрій за тим, як сильно ти грюкала дверима. Могла зрозуміти, що ти задумала, ще до того, як ти відкривала рота. А потім раптом усе зникло.

Я мовчки слухала.

— Спочатку я звинувачувала Ердана. Це здавалося найпростішим поясненням. Ви були заручені. У тебе з'явилося нове життя, нові обов'язки. Я думала, справа в цьому.

Вона похитала головою.

— Але потім зрозуміла, що помилялася.

Я підняла голову.

— Чому?

Селеста замовкла лише на мить.

— Бо справа була не в ньому.

Її голос звучав упевнено. Надто впевнено.

— Я бачила тебе поруч із ним. Бачила вас на прийомах. На нарадах. На святкуваннях. І знаєш, що було найдивніше?

Вона сама відповіла перш ніж я встигла щось сказати.

— Ти поводилася однаково з усіма.

Я насупилася.

— Це погано?

— Це неприродно.

Селеста відкинулася на спинку крісла.

— Ти завжди була людиною крайнощів. Якщо любила — то всім серцем. Якщо ненавиділа — теж. Якщо тобі хтось не подобався, це знали всі навколо.

Кутик її губ ледь сіпнувся.

— Одного разу ти назвала посла сусіднього королівства ідіотом прямо посеред бенкету.

— Він був ідіотом?

— Безумовно.

Я усміхнулася.

— Тоді не бачу проблеми.

— Я теж.

Селеста зітхнула.

— Але після заручин усе стало інакше. Наче ти почала носити маску. Однакову для всіх. Для батька. Для мене. Для двору. Для Ердана.

Мені чомусь стало не по собі.

— І ніхто нічого не помітив?

— Ні.

Вона гірко всміхнулася.

— Тому що більшість людей ніколи не знали справжню тебе.

Запала тиша.

— А ти знала?

Селеста довго дивилася на мене.

— Я думала, що знала.

Від цієї відповіді чомусь стало сумно.

— А потім?

Селеста повільно видихнула.

— А потім ти почала боятися.

Я завмерла.

— Боятися?

— Так.

Вона сказала це дуже тихо.

— Спочатку я не могла зрозуміти, що саме змінилося. Ти все ще поводилася як завжди. Все ще сперечалася. Все ще усміхалася, коли треба було. Але я знала тебе занадто добре. І бачила це.

Вона опустила погляд.

— Ти почала озиратися.

У мене по спині пробігли мурашки.

— Наче чекала, що хтось стоїть за спиною. Наче постійно прислухалася до чогось, чого не чули інші.

Тиша.

— І саме тоді я вперше по-справжньому злякалася за тебе.

Селеста замовкла. За вікном майже стемніло. У кімнаті стало тихо настільки, що я чула потріскування свічок.

— Чому ти нікому нічого не сказала?

Вона сумно всміхнулася.

— Кому?

Я відкрила рот. І закрила його.

— Твоєму батькові?

Селеста похитала головою.

— Ти б мені цього не пробачила.

— Настільки все було погано?

— Настільки ти була вперта.

Я фиркнула. На мить усмішка повернулася на її обличчя. А потім зникла.

— Одного разу я все ж спробувала дізнатися правду.

Селеста підвела очі.

— Я пам'ятаю той день дуже добре. Ми були в саду. Ти сиділа з книгою і вдавала, що читаєш.

— Вдавала?

— Елеоноро, ти хвилин десять тримала її догори ногами.

Я не втрималася.