Розділ 8

Розділ 8

Дівчина, яка дивилася на зорі

П'ятнадцять років. Я все ще намагалася усвідомити цю цифру.

— То ми справді дружимо п'ятнадцять років?

— Так.

— Добровільно?

Селеста закотила очі.

— Ні. Мене змушували.

— Це вже звучить правдоподібніше.

На її обличчі вперше з'явилася справжня усмішка.

— Ти завжди була нестерпною.

— Приємно знати, що хоч щось не змінилося.

— Повір, змінилося багато.

Я насторожилася. Селеста відкинулася на спинку крісла й кілька секунд мовчки мене розглядала.

— Знаєш, що найдивніше? Ти посміхаєшся.

Я кліпнула.

— Це погано?

Вона похитала головою.

— Просто раніше ти робила це значно рідше.

Мені це не сподобалося.

— Наскільки рідше?

— Настільки, що коли тобі було шістнадцять, половина академії була впевнена, ніби ти не вмієш.

— Це наклеп.

— Це правда.

— Я вже ображена.

— Звикай.

Я фиркнула. Селеста дивилася на мене з якоюсь дивною теплотою. Так дивляться на людину, яку знають усе життя. І від цього ставало трохи незручно.

— Розкажи мені про Елеонору.

Селеста насупилася.

— Ти і є Елеонора.

— Технічно так. Але зараз я знаю про неї менше, ніж усі навколо.

На мить вона замислилася.

— Добре. З чого почати?

— З чогось хорошого.

— Ти була впертою. Гордою. Жахливою в суперечках. Але ти ніколи не брехала.

Я завмерла. На щастя, вона цього не помітила.

— Ніколи?

— Я знаю тебе стільки, скільки себе пам'ятаю. Якщо ти щось думала, про це зазвичай дізнавалися всі навколо.

— Зручно.

— Не для нас.

На мить між нами запала тиша.

— Починаю розуміти, чому ми дружили, — сказала я.

Селеста здивовано кліпнула. Я усміхнулася. І вперше від моменту нашої зустрічі побачила, як Селеста розслабилася. Наче весь цей час боялася, що перед нею сидить чужа людина. А тепер почала вірити, що я все ще я. І чомусь від цієї думки мені стало трохи соромно.

— То я справді була такою жахливою?

Селеста засміялася.

— Ні.

Я підозріло примружилася.

— Ти занадто швидко відповіла.

— Бо це правда.

— Брехня.

— Добре. Частково жахливою.

— Ось. Уже більше схоже на правду.

Селеста похитала головою.

— Насправді проблема була не в цьому. Ти нікому не дозволяла про себе піклуватися.

Я кліпнула.

— Це звучить не так уже й погано.

— Елеоноро, одного разу ти зламала руку і три дні приховувала це від усіх.

— Навіщо?

— Бо не хотіла слухати чужі поради.

Я кілька секунд мовчала.

— Знаєш, а стара Елеонора починає мене лякати.

— Мене вона лякала років десять.

Селеста знову засміялася. І вперше від початку розмови я зрозуміла, чому вони дружили. Поруч із нею ставало легко. Небезпечно легко.

— А ми часто сварилися?

— Постійно. Раз на місяць мінімум.

— Через що?

— Через усе.

— Це не відповідь.

— Ми могли посваритися через будь-що. Через кота, через книгу, через колір стрічки. Але я завжди знала, що наступного дня ти прийдеш і поводитимешся так, ніби нічого не сталося.

Я не втрималася й розсміялася. Селеста дивилася на мене кілька секунд. А потім її усмішка раптом стала сумнішою.

— Я скучила за тобою.

У кімнаті несподівано стало тихо. Настільки, що я раптом пошкодувала про свою вигадану амнезію. Я не знала, що відповісти. Тому що вона скучила за Елеонорою. Не за мною. І від цього раптом стало важко.

— Я теж рада, що тебе зустріла, — сказала я нарешті.

Селеста ледь помітно всміхнулася.

— Це майже звучало щиро.

— Не нахабній.

— О, тепер я точно впізнаю свою подругу.

Кілька секунд ми мовчали. Селеста все ще виглядала так, ніби намагалася звикнути до думки, що я нічого не пам'ятаю. Якщо чесно, я теж.

— Чому всі навколо поводяться так, ніби я ходяча катастрофа?

— Тому що ти і була ходячою катастрофою.

— Це образливо.

— Це факт.

— Ми точно подруги?

— На жаль.

Я не втрималася від усмішки.

— Ти ніколи не робила те, чого від тебе чекали. Одного разу ти втекла з власного дня народження через десять хвилин після початку.

— Чому?

— Бо гості тебе дратували.

— А вони дратували?

— Так.

— Тоді проблема не в мені.

— Саме це ти й сказала перед тим, як вилізти через вікно.

Я засміялася.

— Добре. Це смішно.

— Ні. Смішно було, коли твій батько відправив пів замку тебе шукати.

— І де мене знайшли?

— На даху бібліотеки. Ти їла там торт.

— О.

— Який украла зі свята.

— Якщо чесно, ця історія поки що найкраща.

Селеста похитала головою.

— Бачиш?

— Що?

— Ось через це я й не можу повірити, що ти справді нічого не пам'ятаєш.

Усмішка повільно зникла з мого обличчя.

— Пробач.

— За що?

— Напевно, це важко.

Селеста мовчала кілька секунд.

— Трохи.

Вперше за всю розмову вона виглядала не веселою. Просто сумною.

— Але ти жива.

Я підняла голову.

— Що?

— Мені байдуже, пам'ятаєш ти мене чи ні, — її голос став тихішим. — Після суду я думала, що більше ніколи тебе не побачу.

Її голос зрадницьки здригнувся. І раптом мені стало дуже ніяково, тому що для мене Селеста була майже незнайомкою, а для неї я була подругою довжиною в п'ятнадцять років.

Я відвела погляд. Чомусь дивитися на Селесту стало складніше.

— Ти зараз змусиш мене почуватися жахливо.

На мить між нами знову запала тиша. Але цього разу вона була не незручною. Навпаки. Спокійною. Мабуть, уперше відтоді, як я прокинулася в цьому божевільному світі.

— Розкажи ще щось.