Розділ 7

Розділ 7

Не довіряй нікому

Повернувшись до замку, я зрозуміла дві речі. Перша — Ердан дратує мене значно більше, ніж зранку. Друга — тепер мене дратувала ще й Елеонора.

Я зачинила двері й важко опустилася в крісло.

— Не довіряй нікому.

Лист досі лежав на столі. Саме там, де я його залишила. Я взяла його до рук і ще раз перечитала єдиний рядок. Не довіряй нікому.

— Дуже корисно. Дякую.

Лист повернувся на стіл. Я відкинулася на спинку крісла й заплющила очі. Якщо Елеонора була невинною, хтось намагався її попередити. Якщо винною — цей лист не мав жодного сенсу. Мені більше подобався перший варіант. Я знову потягнулася до паперу. І завмерла.

— Зачекайте.

На одному зі згинів виднівся дивний слід. Наче тут колись лежало щось ще. Я піднесла лист ближче до свічки. Повернула боком. І помітила тонкі втиснуті лінії. Слова. На папері були слова. Серце почало битися швидше. Я обережно провела пальцем по поверхні. Більшість літер уже майже зникли. Але кілька все ще можна було розібрати.

"...довіряй..."

"...ворон..."

"...не він..."

Я завмерла. Потім перечитала ще раз. Не він.

У кімнаті раптом стало дуже тихо.

— Ну ні.

Погляд сам собою ковзнув до шматка темно-синьої тканини зі срібним вороном, який я знайшла в скриньці. Ворон. Герб Ердана. Я повільно випросталася. І вперше за весь день мені стало по-справжньому страшно. Тому що якщо записка говорила про Ердана, то все ставало набагато складніше. А якщо не про нього... То я взагалі нічого не розуміла.

Я ще раз подивилася на лист.

"...не він..."

Це не могло бути випадковістю. Або могло. Що теж було проблемою.

— Чудово. Тепер у мене є напівстерте повідомлення від невідомої людини для мертвої жінки.

Я підсунула свічку ближче й знову нахилилася над папером. Безрезультатно. Інші слова майже зникли. Залишилися тільки уривки. Ворон. Не він. Довіряй. Наче хтось спеціально залишив загадку замість нормального пояснення. Мій погляд знову впав на шматок тканини зі срібним вороном. Я дістала його зі скриньки й поклала поруч із листом. Щось тут не сходилося. Якщо записка говорила про Ердана, навіщо Елеонора ховала його герб? А якщо не про нього, то про кого?

Я потерла скроню. Голова починала боліти. У двері постукали.

— Заходьте.

На порозі з'явилася служниця.

— Леді Арден.

— Так?

— Вас шукає леді Селеста.

Я насупилася.

— Хто?

Служниця кліпнула.

— Леді Селеста.

Не допомогло.

— І чого вона хоче?

— Вона назвалася вашою найближчою подругою.

Я повільно випросталася. Найближча подруга.

Після записки "Не довіряй нікому" це звучало майже як погроза.

— І де вона?

— Чекає у блакитній вітальні.

Я важко зітхнула.

Звісно.

Бо коли ти прокидаєшся в чужому тілі, тебе звинувачують у замаху на правителя, а потім знаходиш таємничу записку, наступним кроком обов'язково має стати зустріч із загадковою найкращою подругою. Логічно. Мені це вже зовсім не подобалося.

Блакитна вітальня виявилася не такою вже й блакитною. Принаймні, я очікувала чогось значно гіршого. Жінка біля вікна підвелася одразу, щойно я увійшла. Темне волосся, світла сукня й обличчя людини, яка останні кілька днів нормально не спала.

— Елеоноро.

Я навіть не встигла відповісти. Селеста швидко перетнула кімнату й міцно мене обійняла. Я завмерла. Тому що не мала жодного уявлення, як на це реагувати. Тож обережно поплескала її по спині. Здається, так люди зазвичай роблять. Принаймні я на це сподівалася. Селеста відступила на крок назад.

— Боги, ти навіть не уявляєш, як я злякалася.

Її голос ледь помітно тремтів. І це прозвучало настільки щиро, що мені раптом стало незручно.

— Схоже, не уявляю.

Усмішка на її обличчі згасла.

— Елеоноро?

— Що?

Вона уважно подивилася на мене. Занадто уважно.

— Ти якась дивна.

Ну ось. Почалося. Я важко видихнула й опустилася в крісло.

— Якщо чесно, останні кілька днів для мене трохи розмиті.

Селеста завмерла.

— Розмиті?

— Мене ледь не стратили. Думаю, маю право на невеликий нервовий зрив.

Вона не всміхнулася. Поганий знак.

— Ти нічого не пам'ятаєш?

Я знизала плечима.

— Не зовсім нічого. Просто деякі речі ніби випали.

Селеста повільно сіла навпроти.

— Боги...

— Приблизно так я й відреагувала.

— Ти зараз серйозно?

— На жаль.

Кілька секунд вона просто дивилася на мене.

— Що саме ти не пам'ятаєш?

Я ледь стримала усмішку.

— Наприклад, тебе.

Селеста кліпнула.

— Мене?

— Не ображайся. Я пам'ятаю, що знаю тебе. Просто... деталей немає.

— Ми дружимо з дитинства.

— О.

— Це вся реакція?

— Я намагаюся не панікувати.

— Не допомагає.

— Зовсім.

На мить кутик її губ сіпнувся. Уперше від початку розмови. Добре. Можливо, мене не виженуть звідси одразу.

— І давно ми дружимо?

— П'ятнадцять років.

П'ятнадцять років. Я мало не присвиснула. Отже, якщо хтось і знає правду про Елеонору, то це вона. Питання лише в тому, чи варто їй довіряти.