Розділ 5

Розділ 5

Підозріло спокійно

Сон виявився надто коротким. Здавалося, я лише заплющила очі, а вже хтось наполегливо стукав у двері.

— Якщо це страта, я зайнята.

За дверима запала коротка тиша.

— Леді Арден?

Я застогнала й натягнула ковдру на голову.

— Ні.

— Перепрошую?

— Леді Арден немає. Зайдіть пізніше.

Тиша стала ще довшою.

— Його світлість чекає вас на сніданок через п'ятнадцять хвилин.

От халепа.

Я сіла в ліжку й потерла обличчя. Учорашній день нікуди не зник. Замок теж. Ердан, на жаль, також.

Через двадцять хвилин я вже йшла коридором у супроводі служниці й подумки прощалася з життям вдруге за два дні. Сніданок із людиною, яка вчора мало не відправила тебе на страту, виявився напрочуд специфічним досвідом.

Двері відчинилися. Ердан уже сидів за столом. Кассіан теж. Звісно, куди ж без нього.

— Доброго ранку.

— Ви запізнилися на три хвилини.

Я здивовано подивилася на нього.

— На три?

— Саме так.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Це ж три хвилини.

— І?

— Нічого. Просто я намагаюся зрозуміти, як ви взагалі виживаєте з таким рівнем контролю.

Кассіан швидко опустив голову до чашки. Плечі підозріло сіпнулися.

— Я сказала щось смішне?

— Ні, — дуже серйозно відповів він.

Брехун.

Ердан мовчки вказав на стілець навпроти себе. Я сіла. На столі стояло стільки їжі, ніби тут збиралися нагодувати невелику армію.

— Ви не отруїли сніданок?

Кассіан таки вдавився чаєм.

— Боги...

— Це нормальне питання.

— Для кого?

— Для людини, яку вчора збиралися стратити.

На диво, Ердан навіть не виглядав ображеним.

— Ні. Сніданок не отруєний.

— Добре. Було б незручно померти після того, як мене офіційно помилували.

— Згоден.

Я завмерла.

— Ви щойно пожартували?

— Ні.

— Ясно.

Кассіан остаточно програв боротьбу з власним самоконтролем і тихо засміявся.

Я починала розуміти, чому вони дружать. Один лякав людей до тремтіння. Другий мовчки спостерігав за цим і отримував задоволення. І якщо чесно, я ще не вирішила, хто з них небезпечніший.

Я взяла чашку й зробила ковток. Потім ще один. Сніданок проходив підозріло спокійно. Настільки підозріло, що мені починало здаватися: десь є пастка, просто я її ще не побачила.

Піднявши голову, я зустрілася поглядом з Ерданом.

— Що?

— Нічого.

— Ви дивитеся.

— Так.

— Це нервує.

— Я помітив.

— Тоді перестаньте.

— Не можу.

Я примружилася.

— Чому?

Він відповів не одразу.

— Цікаво.

— Я не картина.

— У цьому я впевнений.

— Дуже заспокоює.

Кассіан підозріло втупився у власну чашку. Я потягнулася до булочки, відламала шматочок і лише тоді помітила, що Ердан знову дивиться.

— Що тепер?

— Нічого.

— Брешете.

— Можливо.

— Ви жахлива людина.

— Мені вже казали.

— Я навіть не сумніваюся.

На цей раз Кассіан таки фиркнув.

— Не заважай, — спокійно сказав Ердан.

— Я мовчу.

— Ти смієшся.

Я закотила очі.

— Безумовно.

Я перевела погляд з одного на іншого.

— Ви завжди так поводитеся?

— Так, — одночасно відповіли обидва.

— Боги допоможіть мені.

— Не думаю, що навіть вони ризикнуть втручатися, — пробурмотів Кассіан. 

Я важко зітхнула й повернулася до сніданку. Кілька хвилин минули відносно спокійно. Настільки спокійно, що я майже почала розслаблятися.

Майже.

— Ви тримаєте чашку інакше.

Я завмерла.

— Що?

Ердан дивився на мене поверх власної чашки.

— Чашку.

Я опустила погляд на свої руки.

— І що з нею не так?

— Нічого.

— Тоді навіщо ви це сказали?

— Просто спостереження.

Мені дуже не сподобалося слово "спостереження". Зовсім.

— Елеонора тримала її інакше?

Кассіан повільно підняв голову.

От халепа.

Ердан мовчав кілька секунд.

— Так.

Я обережно поставила чашку на стіл.

— Ви весь цей час порівнюєте мене з нею.

— З вами.

— Ви зрозуміли, про що я.

— Так.

— І?

— І це важко не помітити.

У кімнаті раптом стало тихіше.

Навіть Кассіан більше не усміхався.

— Можливо, людина трохи змінюється після того, як ледь не помирає.

— Можливо.

— Але?

— Але за одну ніч люди не змінюють звички, які мали роками.

От тепер уже стало не до жартів.

Ердан підвівся з-за столу.

— На сьогодні досить.

Я кліпнула.

— Серйозно?

— Так.

— Тобто ви покликали мене на сніданок, весь цей час дивилися на мене і тепер просто йдете?

— Приблизно так.

— Ви нестерпні.

— Знаю.

Я закотила очі.

— І що тепер?

Ердан узяв рукавички зі столу.

— Після обіду ви підете зі мною.

— Куди?

— Побачите.

— Ненавиджу цю відповідь.

— Звикайте.

Із цими словами він просто пішов.

Я подивилася на Кассіана.

— Він завжди такий?

— Насправді сьогодні він був напрочуд привітним.

— Боги...

— Саме так, — співчутливо погодився Кассіан.