Розділ 4

Розділ 4

Це не Елеонора

Двері зачинилися, і я нарешті залишилася сама. Кілька секунд просто стояла посеред кімнати, намагаючись усвідомити, що сьогодні мене не стратили. Якщо чесно, виходило погано. Ще вранці я прокинулася в камері смертників. Тепер стояла посеред кімнати, яка була більшою за всю мою квартиру в минулому житті. День складався настільки дивно, що я вже починала підозрювати, ніби хтось пише його навмисно.

Я повільно підійшла до столу. Якщо завтра Ердан знову вирішить мене допитувати, варто хоча б спробувати дізнатися щось про Елеонору. Бо поки що я знала про неї значно менше, ніж сам князь.

Перша шухляда виявилася порожньою. У другій лежали листи. У третій — ще листи.

— Невже аристократи взагалі нічим іншим не займаються?

Я витягнула всю стопку на стіл і почала переглядати. Запрошення. Подяки. Привітання із заручинами. Ще одне привітання із заручинами. Складалося враження, що половина королівства була дуже рада тому, що Елеонора збирається заміж за Ердана. Іронічно.

Останній лист був без підпису. Усього один рядок.

"Не довіряй нікому."

Я кілька секунд дивилася на папір.

— Дуже конкретно. Обожнюю таких людей.

Без дати. Без імені. Без пояснень. Просто не довіряй нікому. Чудово. Я й так нікому не довіряла. Особливо після сьогоднішнього дня.

Лист повернувся на стіл, а я продовжила пошуки. У нижній шухляді знайшлася маленька дерев'яна скринька. Замкнена. Я вже зраділа, що нарешті натрапила на щось цікаве, але кришка відкрилася без жодних проблем.

Усередині лежав лише шматок темно-синьої тканини зі срібним вороном.

Я насупилася.

Герб Ердана.

Навіщо Елеонора його ховала?

Якщо вони були заручені, у цьому не мало бути нічого дивного. Але тоді чому тканину сховали в замкненій скриньці?

Я важко видихнула й відкинулася на спинку крісла. Що більше я дізнавалася про Елеонору Арден, то менше розуміла, ким вона була насправді.

✦ ✦ ✦
Того ж вечора в кабінеті князя...

— Ти скасував страту.

Ердан навіть не обернувся.

— Помітив?

— Важко було не помітити. Половина ради тепер упевнена, що ти збожеволів.

— А друга половина?

— Бояться сказати те саме вголос.

На мить у кімнаті запала тиша.

— І що думаєш ти?

— Думаю, що за останні десять хвилин леді Арден образила тебе більше разів, ніж усі придворні за останні кілька років.

— Це не відповідь.

— Це спостереження.

— Кассіане.

— Добре. Мені теж здається, що щось не так.

Ердан нарешті повернувся до нього.

— Щось?

— Учора я бачив жінку, яка чекала смерті. Сьогодні бачив жінку, яка сперечалася з тобою про організацію власної страти. Погодься, різниця є.

— Люди змінюються.

— Не настільки.

Ердан нічого не відповів.

— Вона назвалася Софією.

— Я чув.

— І це тебе не здивувало?

— Мене більше здивувало те, що після цього вона продовжила розмову так, ніби нічого не сталося.

У кутику губ Ердана ледь помітно сіпнулася усмішка.

— Так.

— Зазвичай люди, які випадково називають чуже ім'я перед своїм правителем, поводяться трохи інакше.

— Наприклад?

— Панікують.

— Справедливо.

— А вона ні.

Кілька секунд обидва мовчали.

— Ти ж не через це залишив її в замку.

— Ні.

— І не через жалість.

— Ні.

— Тоді чому?

Ердан подивився у вікно.

— Коли я дивився на неї сьогодні, у мене було відчуття, що я бачу чужу людину.

Кассіан повільно підняв брову.

— Яке дивне формулювання.

— Сам знаю.

— І тому ти скасував страту?

— І тому теж.

— Це найдурніше рішення, яке ти ухвалював цього року.

— Цілком можливо.

— Приємно, що ми це визнаємо.

Ердан хмикнув.

— Простеж за нею.

— Думаєш, вона небезпечна?

— Не знаю.

— Це на тебе не схоже.

— Саме тому я хочу, щоб ти за нею простежив.

Кассіан кілька секунд дивився на нього, а потім повільно кивнув.

— Зрозумів.

Але вже виходячи з кабінету, він раптом зупинився біля дверей.

— Ердан.

— Що?

— Це не та жінка, яку ми знали.

Двері зачинилися. І вперше за дуже довгий час Ердан не знав, що на це відповісти.