Розділ 3

Розділ 3

Проблема, яку не можна вбити

Я стояла посеред зали й дивилася на двері, за якими щойно зник Ердан.

— Ну от і все, — пробурмотіла я.

— Не думаю.

Я мало не підстрибнула. Той самий чоловік у темному камзолі, який увесь цей час стояв біля вікна, навіть не поворухнувся. Здавалося, він узагалі не помітив, що ми залишилися в залі самі.

— Господи...

— Не зовсім.

— Це був риторичний вислів.

— А.

Я кілька секунд мовчала. Він теж. Дивна людина. Високий, худорлявий, років тридцяти п'яти. Темне волосся зібране в низький хвіст. Сірі очі дивилися так спокійно, ніби його неможливо здивувати навіть падінням дракона на дах палацу.

Мені вже не подобалося.

Останній чоловік із таким спокійним поглядом щойно скасував мою страту.

— Ви завжди так тихо підкрадаєтеся до людей?

— Я стояв тут від початку.

— Це не робить ситуацію менш моторошною.

Вперше мені здалося, що кутик його губ ледь сіпнувся.

— Лорд Кассіан Морвуд.

— Софія.

Він підняв брову. От халепа.

— Перепрошую. Елеонора.

Мовчанка затягнулася трохи довше, ніж мені хотілося б.

— Гарна спроба, леді Арден.

У мене всередині все похололо. Утім, зовні я постаралася не подати вигляду.

— Не розумію, про що ви.

— Звичайно.

Мені вже не подобалася його манера погоджуватися. Так погоджуються люди, які вже зробили власні висновки.

— Ви завжди так дивитеся на людей?

— Як саме?

— Наче знаєте щось, чого не знаю я.

— Цікаве формулювання.

От халепа. Можливо, варто було почати менше говорити. Хоча цей план провалився ще в момент мого народження.

Кассіан спокійно відійшов від вікна.

— Не хвилюйтеся, леді Арден. Якби його світлість справді вважав вас небезпечною, ви б досі сиділи в камері.

— Це повинно мене заспокоїти?

— Взагалі-то так.

— Погано працює.

Він кивнув так, ніби саме цього й очікував.

Я починала розуміти, чому Ердан тримає його поруч. Вони були різними, але водночас дивно схожими. Обоє говорили рівно стільки, скільки вважали за потрібне. Обоє дивилися так, ніби постійно щось аналізували. І обоє діяли мені на нерви.

— Куди мене тепер відправлять?

— У північне крило.

— Це я вже чула.

— Тоді навіщо питаєте?

Я мовчки подивилася на нього. Він мовчки подивився на мене.

— Уже шкодую, що запитала.

— Розумне рішення.

Ні. Він теж починав мене дратувати.

— У вашому замку всі такі?

— Які саме?

— Небезпечні для психіки.

На цей раз він таки усміхнувся. Ледь помітно. Але я це побачила. І одразу насторожилася. Останнім часом усмішки місцевих аристократів не приносили мені нічого хорошого.

— Ходімо, леді Арден.

— Це звучить загрозливо.

— Це запрошення.

— У вашому виконанні різниця майже непомітна.

Кассіан жестом показав на двері.

І раптом я усвідомила дивну річ. Уперше після пробудження мене ніхто нікуди не тягнув. Не штовхав. Не вів на страту. Не зачиняв у камері. Мені просто запропонували йти.

І від цього чомусь стало ще тривожніше.

Бо життя навчило мене однієї простої речі: якщо все раптом починає складатися занадто добре, значить, десь поруч уже чекає нова проблема.

І чомусь мені здавалося, що я ось-ось із нею познайомлюся.

Ми вийшли із зали й рушили коридором. Цього разу без вартових, без кайданів і без людей, які збиралися мене стратити. Здавалося б, ситуація помітно покращилася. Але чомусь тривога нікуди не поділася. Можливо, тому що за останні кілька годин я померла, прокинулася в чужому тілі та дізналася, що мій наречений підписав мені смертний вирок. Після такого рівень довіри до світу трохи падає.

Замок виявився ще більшим, ніж мені здалося дорогою до зали. Високі стелі, довгі галереї, портрети похмурих аристократів на стінах. Деякі з них дивилися так суворо, ніби навіть після смерті продовжували засуджувати всіх навколо.

— Вони завжди такі веселі? — запитала я, кивнувши на черговий портрет.

— Хто?

— Ваші предки.

Кассіан навіть не глянув у той бік.

— Цей помер під час заколоту.

Я перевела погляд на портрет.

— А цей?

— Його отруїла дружина.

— А той?

— Його отруїв брат.

Я кілька секунд мовчала.

— Беру свої слова назад. На їхньому місці я теж не усміхалася б.

Мені здалося, що він ледь помітно фиркнув. Але я це почула. Це була перша людська реакція від нього за весь час знайомства.

— Ви давно служите Ердану?

— Давно.

— Дуже змістовно.

— Дякую.

Ні. Цей чоловік точно знущався.

Ми звернули в інший коридор, і тут я вперше помітила дещо дивне. Люди. Служниці. Воїни. Кілька придворних. Усі, хто бачив мене, реагували майже однаково. Завмирали. Дивилися. Швидко відводили погляд. Наче побачили привида.

Якщо чесно, це вже починало ображати.

— Вони знають, що мене не стратили?

— Поки що ні.

— Тоді зрозуміло.

Кассіан подивився на мене.

— Вас це турбує?

— Мене турбує, що люди дивляться так, ніби я вилізла з могили.

Він помовчав кілька секунд.

— Для багатьох саме так і виглядає.

Я відкрила рот. Потім закрила й вирішила, що відповідати на це не хочу. Бо проблема була в тому, що він мав рацію. Для них Елеонора вже майже померла. І якщо подумати, справжня Елеонора справді померла.

Попереду з'явилися великі подвійні двері.

— Прибули, — повідомив Кассіан.

— Сподіваюся, цього разу мене там не чекає ще один чоловік із дивними питаннями.

— Не хвилюйтеся.

— Чомусь після цих слів люди зазвичай починають хвилюватися ще більше.

Кассіан відчинив двері. І я завмерла.

Після камери смертників я очікувала побачити що завгодно. Маленьку кімнату. Старі меблі. Щось середнє між покаранням і милістю. Але точно не це.