Розділ 2

Розділ 2

Гірше вже не буде

Двері відчинилися.

І перше, що я побачила, були темні очі чоловіка, який сидів на підвищенні в дальньому кінці зали. Він дивився прямо на мене. Без ненависті. Без жалю. Без будь-яких емоцій. Наче вже давно все вирішив.

І чомусь саме це налякало мене більше, ніж сама страта.

Я стояла посеред величезної зали й намагалася не показувати, наскільки сильно мені хочеться розвернутися та повернутися назад у камеру. Ще годину тому така думка здалася б божевільною. Тепер же камера принаймні була зрозумілою. А чоловік навпроти — ні.

Князі не повинні виглядати настільки бездоганно. Це просто несправедливо. Темне волосся, правильні риси обличчя, широкі плечі й той особливий спокій людини, яка звикла віддавати накази та ніколи не сумніватися, що їх виконають. На мить я навіть зрозуміла, чому половина імперії, напевно, зітхає за ним. А потім згадала, навіщо мене сюди привели.

Красивий кат усе ще кат.

— Леді Елеонора Арден, — нарешті промовив він.

Голос виявився низьким і спокійним. Саме таким я його й уявляла.

— Так, це я, — відповіла я. А після короткої паузи додала: — Принаймні сьогодні.

Десь біля стіни хтось дивно кашлянув. Або ледь не засміявся. Розібрати було важко. Князь навіть не кліпнув.

— Вам весело?

— Насправді ні. Мені дуже страшно. Просто я не люблю, коли це помітно.

На мить у його очах щось промайнуло.

— Ви не схожі на людину, яка ще кілька годин тому благала про помилування.

От халепа. Схоже, справжня Елеонора поводилася зовсім інакше.

— Складний ранок, — сказала я. — Змушує переосмислити життя.

— Особливо перед стратою?

— Особливо перед стратою.

У залі стало дуже тихо. Я раптом усвідомила, що ніхто тут не звик говорити з князем у такому тоні. Особливо люди, яких він збирається стратити. Але якщо чесно, інших варіантів у мене теж не було. Я не була Елеонорою. Не знала місцевих правил. Не вміла правильно благати про милість. І вже точно не збиралася плакати посеред зали.

Ердан кілька секунд мовчки розглядав мене. Саме розглядав. Наче намагався зрозуміти щось, що бачив лише він. І це починало нервувати.

— Ви пам'ятаєте день арешту? — раптом запитав він.

Я завмерла. Погане питання. Дуже погане. Спогади Елеонори досі нагадували коробку з розсипаними пазлами. Я знала головні події, але зовсім не була впевнена в деталях.

— Частково.

— Частково?

— Деякі речі пам'ятаю. Деякі — ні.

Його погляд став уважнішим.

— Що саме ви пам'ятаєте?

Оце вже було значно гірше.

— Основне.

— Дуже змістовна відповідь.

— Нам обом сьогодні нелегко.

На мить мені здалося, що його погляд став теплішим.

— А що пам'ятаєте ви? — ризикнула запитати я.

У залі стало так тихо, ніби всі разом перестали дихати. Судячи з усього, питання князю тут ставила не кожна друга людина.

Ердан навіть не образився.

— Я ставлю питання.

— Шкода. А я вже почала звикати до рівноправного діалогу.

Десь збоку знову кашлянули. Я починала переживати за здоров'я радників.

Ердан же продовжував дивитися на мене так уважно, що мені захотілося зробити крок назад. Саме тоді я зрозуміла дещо дуже неприємне. Ніхто не поспішав. Ніхто не зачитував вирок. Ніхто не тягнув мене на страту. Усі просто чекали.

І раптом мене пронизала думка, від якої по спині пробіг холодок.

Мене привели сюди не заради страти. Мене привели сюди заради цієї розмови. І від цього стало значно страшніше.

— Ви дивно спокійні, — нарешті сказав Ердан.

— А ви дивно спостережливі.

Десь біля стіни нервово кашлянув один із радників. Я починала підозрювати, що до кінця зустрічі їм знадобиться лікар.

— Коли вас востаннє оглядав лікар?

Питання застало мене зненацька. Я очікувала почути звинувачення, погрози або хоча б згадку про вирок, але точно не це.

— Не знаю.

— Не пам'ятаєте?

— Сьогодні я прокинулася в камері смертників. Вибачте, якщо деякі деталі вислизнули з пам'яті.

На цей раз я точно помітила, як у кутику його губ щось ледь помітно сіпнулося.

— Вас оглянув придворний лікар після непритомності.

Отже, Елеонора все ж таки не витримала. Якщо чесно, я її навіть не звинувачувала.

— І який вердикт?

— Виснаження.

— Це приємніше, ніж божевілля.

Тепер кашлянув уже інший радник.

Схоже, я починала їм подобатися. Або лякати. Можливо, і те, і інше.

Ердан кілька секунд мовчав, а потім несподівано запитав:

— Ви не питаєте про свого батька.

Ось тепер ми дісталися справді небезпечної теми.

Я знала, що герцога Ардена стратили. Знала, що його більше немає. Але біль від цієї втрати був не моїм. І схоже, саме це зараз перевіряв Ердан.

— А відповідь зміниться, якщо я запитаю?

— Ні.

— Тоді навіщо?

Його погляд став важчим.

— Раніше ви поводилися інакше.

— Раніше мене не збиралися стратити.

— Збиралися.

Я кліпнула.

— Перепрошую?

— Вирок було винесено три тижні тому.

На мить мені здалося, що я почула неправильно.

— Стривайте. Тобто Елеонора сиділа в камері три тижні?

— Так.

— І тільки зараз ви вирішили з нею поговорити?

— Так.

Я кілька секунд мовчала, а потім похитала головою.

— Це найгірша організація страти, яку я коли-небудь бачила.

Кілька радників різко відвернулися. Боягузи.

Ердан залишився абсолютно незворушним.

— Вас це дивує?

— Мене дивує буквально все, що сталося за останні кілька годин.

І це була чиста правда. Мене збила машина. Я прокинулася в чужому тілі. Ледь не потрапила на страту. А тепер сперечалася з князем імперії про ефективність його судової системи.

День видався насиченим.

Ердан продовжував дивитися на мене так уважно, що мені ставало незатишно.