Розділ 1

Розділ 1

Найгірший ранок у моєму житті

Голова боліла так, ніби хтось усю ніч старанно бив по ній молотком, а під ранок вирішив закріпити результат. Я лежала із заплющеними очима й намагалася зрозуміти, чому мені так погано. У роті пересохло, тіло ломило, а кожен удар серця віддавався тупим болем у скронях.

Якщо це лікарня, то обслуговування тут просто жахливе.

Останнє, що я пам'ятала, — світло фар. Потім удар. Потім темрява.

Логічно було припустити, що зараз я перебуваю в палаті, обкладена крапельницями й дротами, а лікарі десь поруч вирішують, наскільки сильно мені пощастило залишитися живою.

Саме тому перші почуті слова здалися настільки дивними.

— Вона ще не прийшла до тями?

Голос був чоловічим і зовсім незнайомим.

— Не знаю, — відповів інший. — Та вже й байдуже.

Запала коротка тиша.

— Страту призначено на світанок.

Я нахмурилася.

Навіть у найгіршій лікарні світу навряд чи можна почути щось подібне. Можливо, це сон. Або галюцинація. Або наслідки струсу мозку. Будь-яке з цих пояснень звучало значно краще за те, що я починала підозрювати.

Кроки віддалилися. Грюкнули двері, і навколо стало тихо. Лише після цього я наважилася розплющити очі.

Першим, що я побачила, була кам'яна стеля. Я дивилася на неї кілька секунд, чекаючи, що зараз прокинуся по-справжньому. Не прокинулася.

Тоді повільно сіла на вузькому жорсткому ліжку й оглянулася. Кам'яні стіни. Маленьке вікно під самою стелею. Залізні ґрати. Важкі дерев'яні двері з металевими накладками. Це була справжня камера.

І чомусь саме ця думка налякала мене менше, ніж власні руки.

Я дивилася на довгі тонкі пальці й відчувала, як усередині повільно наростає паніка. Шкіра була блідою, зап'ястки — надто тендітними, а на правій руці виднівся ледь помітний шрам, якого в мене ніколи не було. Я перевернула долоні, потерла їх, стиснула пальці в кулак. Результат не змінився. Руки залишалися чужими.

— Ні, — прошепотіла я.

І голос теж був чужим. Тихішим, м'якшим і точно не належав мені. Повітря раптом стало занадто мало. Я різко підвелася й хитнулася. Ноги ледве втримали вагу тіла. Кілька секунд довелося стояти, спираючись об стіну, поки запаморочення трохи відступило. Саме тоді я помітила в кутку кімнати металевий таз із водою. Побачивши його, я завмерла. Тому що вже знала, що там побачу. І все одно підійшла.

Кілька кроків здалися дивно довгими. Ноги досі трохи тремтіли, а серце калатало так голосно, ніби намагалося втекти раніше за мене. Коли я нарешті нахилилася над водою, відображення здалося розмитим. На мить я навіть встигла зрадіти. Можливо, це просто наслідки удару. Можливо, зараз вода заспокоїться, і я побачу себе.

Не побачила. На мене дивилася незнайома дівчина. Темне волосся безладно спадало на плечі. Великі карі очі здавалися надто темними на блідому обличчі. Навіть виснаження не могло приховати правильні риси та красу, яка одразу впадала в око. Але зараз ця дівчина виглядала так, ніби останні кілька тижнів її життя складалися виключно з поганих новин.

Я повільно підняла руку. Відображення повторило рух. Провела пальцями по щоці, торкнулася волосся. Те саме.

— Це не смішно, — пробурмотіла я.

На жаль, ніхто не поспішив погодитися.

Я відступила від тазу й опустилася на край ліжка. Мозок гарячково намагався знайти хоч якесь логічне пояснення. Галюцинація. Кома. Дуже реалістичний сон. Експериментальна терапія. Психічний зрив. Будь-що. Будь-що, крім правди. Тому що правда починала вимальовуватися занадто чітко.

Саме в цей момент голову пронизав різкий біль. Я скривилася й притиснула долоню до скроні. Світ перед очима похитнувся. А потім прийшли спогади. Не мої. Спочатку уривками.

Маленька дівчинка біжить алеєю між трояндовими кущами. Чоловік підхоплює її на руки й сміється. Його обличчя здається знайомим, хоча я ніколи його не бачила.

Потім картина змінилася. Велика бальна зала. Свічки. Музика. Розкішні сукні. Люди, які дивляться на дівчину із захопленням і заздрістю.

За нею прийшла наступна. Жінка з холодним обличчям говорить:

— Леді не плачуть, Елеоноро.

Елеонора.

Ім'я прозвучало в голові так чітко, ніби його хтось вимовив уголос.

Новий спалах. Лист. Крик. Звістка про арешт. Солдати. Страх. Суд. Вирок.

Я різко вдихнула й схопилася за край ліжка. Спогади накочувалися хвиля за хвилею, поступово складаючись у цілісну картину. Її звали Елеонора Арден — дочка герцога Ардена й одна з найзавидніших наречених імперії. Ще зовсім недавно. До того дня, коли її батька звинуватили у державній зраді. Я сиділа нерухомо, дивлячись перед собою, і знала. Звідкись просто знала назву столиці, імена придворних і порядки цього світу. Так само добре, як колись знала власне місто. І найгірше — долю Елеонори.

Вона не була винною. Принаймні не в тому, за що її збиралися покарати. Але це вже нікого не цікавило. Рід Арденів упав. Герцога стратили. Майно конфіскували. А його єдину доньку залишили живою лише для того, щоб завершити справу.

Я повільно заплющила очі.

Ну звісно.

Чому б ні? Якщо вже помирати під колесами автомобіля, то одразу з максимальним рівнем складності після переродження.

А потім я згадала ще дещо. Деталь, від якої захотілося вдаритися головою об найближчу стіну. Елеонора була заручена. Не з графом. Не з герцогом. І навіть не з принцом. Її нареченим був князь Ердан. І саме князь Ердан підписав наказ про її страту. Я кілька секунд мовчала. Потім нервово засміялася.

— Та ви знущаєтеся...

І саме в цю мить за дверима пролунали важкі кроки. За кілька секунд у замку повернувся ключ. Важкий металевий замок клацнув ще раз. Двері відчинилися так різко, ніби людина по той бік дуже хотіла опинитися де завгодно, тільки не тут.

До камери зайшли двоє чоловіків у темній формі. Високі чоботи, важкі ремені, мечі на поясах. Один був старшим, із посивілими скронями та втомленим поглядом. Другий виглядав молодшим і помітно напруженим.