Пролог

— Ти колись почнеш жити для себе?

Повідомлення від Каті висвітилося на екрані саме тоді, коли я втретє перевіряла макет для клієнта. Годинник у правому нижньому куті монітора показував 19:42, а це означало, що нормальні люди вже давно вечеряли вдома або прогулювалися містом. Я ж сиділа в майже порожньому офісі, оточена чашками з-під кави, правками і власними обіцянками працювати менше.

Усміхнувшись, я швидко надрукувала відповідь:

«Потім».

Відповідь прилетіла майже миттєво.

«Ти так уже років п'ять відповідаєш».

Я тихо засміялася і відклала телефон убік. Сперечатися з Катею було безглуздо. Вона знала мене надто добре. Знала, як легко я погоджуюся взяти додатковий проєкт, як відкладаю вихідні через дедлайн і як вперто переконую себе, що відпочинок нікуди не втече.

Можливо, вона мала рацію.

Коли я влаштувалася в агентство після університету, мені здавалося, що життя буде схоже на красиву рекламу кави: цікава робота, подорожі, зустрічі з друзями, сімейні вечори. Насправді ж усе поступово звелося до нескінченних списків справ і календаря, розписаного на місяці вперед.

Втім, я не скаржилася. У мене була робота, яку я любила. Була квартира, нехай і невелика. Була Катя, яка періодично нагадувала, що світ не закінчується за межами ноутбука. І був Максим.

Від самої думки про нього на душі ставало тепліше.

Телефон знову завібрував.

Цього разу повідомлення було від нього.

«Не засиджуйся допізна».

Я мимоволі всміхнулася.

Легко казати людині, яка сидить у своєму офісі до шостої вечора. Сам Максим працював у банку й щиро вважав, що життя після роботи існує не лише в теорії.

«Кажеш це о восьмій вечора?» — відписала я.

Повідомлення прочиталося майже одразу, але відповіді не було.

Я не надала цьому значення. За п'ять років стосунків ми давно перестали вимагати миттєвих відповідей. У кожного була робота, справи, зустрічі. Доросле життя взагалі складалося переважно з очікування, компромісів і домовленостей.

Закривши ноутбук, я відкинулася на спинку крісла і на кілька секунд заплющила очі. Сьогоднішній день нарешті закінчився.

Принаймні мені тоді так здавалося.

Я ще не знала, що за кілька годин усе моє життя розділиться на «до» і «після». Не знала, що востаннє виходжу з цього офісу. Не знала, що вже завтра проблеми з дедлайнами здаватимуться мені найменшими проблемами у світі.

Того вечора я була просто втомленою жінкою, яка поспішала на вечерю з найкращою подругою.

І, якщо чесно, почувалася майже щасливою.

Катя вже чекала біля ресторану.

Побачивши мене, вона схрестила руки на грудях і примружилася так, ніби збиралася проводити допит.

— Ти запізнилася на двадцять хвилин.

— На сімнадцять.

— Бачиш? Навіть порахувала.

— Я дизайнер. У мене професійна деформація.

— У тебе не професійна деформація. У тебе роман із роботою.

Я розсміялася і обійняла її.

З Катею завжди було легко. Можливо, тому що вона була однією з небагатьох людей, поруч із якими мені не доводилося бути сильною, відповідальною чи правильною. Вона знала мене ще з університету, бачила всі мої злети, провали, закоханості та катастрофічні спроби навчитися готувати.

Особливо катастрофічні спроби.

— До речі, — сказала вона, коли ми сіли за столик біля вікна, — як там Максим?

Я автоматично усміхнулася.

— Нормально.

— Це відповідь людини, якій нічого сказати.

— Це відповідь людини, яка не хоче, щоб її допитували.

— Отже, мені є що копати.

Я закотила очі.

Катя переможно всміхнулася і взяла меню.

За п'ять років вона так і не змирилася з тим, що ми з Максимом навчилися розуміти одне одного без довгих розмов. Принаймні я завжди так думала.

Замовивши вечерю, ми перейшли до безпечних тем. Обговорили новий проєкт у мене на роботі, її начальника, який уже третій місяць погрожував звільнитися, але вперто продовжував приходити в офіс, і відпустку, на яку Катя збиралася летіти восени.

— Поїхали зі мною.

— Не можу.

— Чому?

— Робота.

— Софіє.

— Що?

— Одного дня я тебе придушу.

— Люблю тебе теж.

Катя похитала головою і засміялася.

Я дивилася на неї й думала, що вона, мабуть, має рацію. Я справді давно нікуди не їздила. Постійно знаходилося щось важливіше. Новий проєкт. Великий клієнт. Дедлайн. Плани на майбутнє.

Особливо плани на майбутнє.

Через два тижні нам із Максимом мало виповнитися п'ять років разом. Навіть зараз це число змушувало мене усміхатися.

Якось непомітно я почала думати про нас не як про пару, а як про щось постійне. Таке саме звичне, як ранкова кава чи повідомлення від Каті посеред робочого дня.

Можливо, саме тому я нічого не помічала.

Або не хотіла помічати.

— Софіє?

Я кліпнула.

— Га?

— Я вже хвилину з тобою розмовляю.

— Вибач.

— Про що задумалась?

Я відкрила рота, щоб відповісти, але в цю мить мимохіть подивилася в інший кінець залу.

І завмерла.

Спочатку я просто побачила знайомий силует. Потім темне волосся. Потім профіль. У грудях щось тепло ворухнулося.

Максим. От дивак. Не відповідає на повідомлення, а сам сидить у ресторані за десять хвилин їзди від мене.

Перша думка була настільки звичною, що я навіть усміхнулася.

Треба буде потім його підколоти.

Я вже потягнулася до телефону, коли помітила, що він не один.

Навпроти нього сиділа жінка. Світле волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а в її рухах була та невимушена впевненість, яка завжди привертала увагу. Вона була вродливою — цього не можна було заперечити, — але спочатку я навіть не надала цьому значення. За п'ять років стосунків я не мала звички бачити суперницю в кожній жінці поруч із Максимом. У нього були колеги, клієнти, знайомі. У мене теж.