Розділ 1. Втеча

Ззовні доносились крики. Величезний чорний дракон крутився по тісній кімнаті. Наче собака ганяється за своїм хвостом. Тільки це було нерадісно. Шипи на загривку були настовбурчені. Очі червоні. Перетинчасті крила прижаті до тулуба. Кігті висікали іскри на камʼяній підлозі. Дракон вив.
На одному з обертів, посеред кімнати в підлозі зʼявився вогняний отвір і він шугонув туди, не вагаючись. Заледве кінчик хвоста зник в отворі, він закрився оглушаючим вибухом. Настала тиша.

* * *

Хлопчина лежав посеред алеї в парку. Одяг його панував і пахнув сірою. Сніг навколо підтанув. Він встав, в голові дзвеніло. Навколо були розмиті силуети людей. 
Картинка ставала чіткіша. Люди витріщались на нього. «Що сталось? Нічого не памʼятаю» подумав він. «Холодно». Холод прибирав дзвін в вухах. «Щось в мене в руці»
- Люди, все гаразд. Це був розряд кульової блискавки. Зі мною все гаразд. Розходьтесь
Він непомітно підглядаючи в жовтий листочок в руці, голосно і чітко промовив цю фразу. Люди почали розходитися. «Тут зима, а я в футболці» подумав хлопець. А потім подумав «а хто я і де?». На тому ж листочку писало. «Ти Артур з Серпенти. Тут тобі 14 років. Йди в жовтий будиночок до твого дядька Івана Васильовича». Артур озирнувся. Високі сосни і дуби наче нависали над ним. В небі кружляла величезна зграя ворон. Трохи далі він побачив за ялинками цей самий жовтий будиночок і пішов. В нього було відчуття, що цей будинок він уже бачив. І було відчуття що так він до нього вже йшов, і неодноразово.
Артур смикнув латунну ручку і деревʼяні, грубо пофарбовані білою фарбою двері відчинились. В коридорі був напівморок. Світло потрапляло туди ззовні через високе вузьке вікно в старовинній рамі з білою фарбою. Артур роззувся і пройшов в наступну кімнату. В світлій кімнаті з такими ж високими, але трохи ширшими вікнами з світло зеленими стінами, за темно-коричневим важким столом сидів сивий чоловік.
- Міг би й привітатись з дядьком, Артуре. Сідай, ти весь замерз. Я зроблю якийсь чай.
- Привіт... - Артур трохи соромлячись сів у крісло. Знайоме відчуття. Знайомий запах. Серце починало переставало потрохи калатати
- І переодягутись тобі б не завадило. Зараз я все принесу. А покищо вкутайся в оцей плед
- Колючий. Дякую... Мені подобається колючий
- Так так... я пам'ятаю - усміхнувся Іван Васильович і вийшов
Іван Васильович був сивим, струнким і високим. З охайною сивою бородою і блакитно сталевими очима. Він був одягнений в старомодні коричневі брюки та червону картату сорочку з довгим рукавом.
- Отже, ти знов посварився з батьками? Точніше з батьком?
- Я не знаю - знизав плечима Артур
- Ааа. Зрозуміло. Значить таки посварився, це єдине що могло тебе змусити стрибнути в портал без належної підготовки. Як ти здогадався що треба йти саме сюди?
Артур мовчки простягнув записку
- Хм... Добре. Я щось типу твого дядька, але не рідний... Ти завжди сюди приходиш коли посваришся з батьками
Нарешні Артур відчув себе в безпеці. Як дивно, трохи більше зрозумілого навколо і світ відчувається безпечніше. 
- І що ж ми зазвичай робимо?
- Ну по різному, граємо в шахи або в крокодила. Мене завжди дивувало що навик грати в шахи не пропадає при переході, як і знання нашої мови.
- А щось сьогодні не хочу ні того, ні того. Що ще можна робити?
- Ну незнаю. Чаю можна попити.
- Це нудно. Давай прогуляємось як колись?
- Давай.... Я думав що ти практично все забуваєш при переході, треба якось дослідити що ж відбувається з памʼять
- Навіщо?
- Що "навіщо"?
- Навіщо ви все досліджуєте?
- Щоб розуміти як це працює, щоб могти цим керувати. Що тут такого дивного? Мене навпаки дивувало чому ви нічого не досліджуєте?
- Тому що.... Незнаю чому... Ось чому!
- Ну а як ти почуваєшся коли чогось не знаєш?
- Зараз почувався трохи ніяково. І було трохи страшно. Але я поганий приклад. От мій батько каже що незнати нічого це нормально. І нормально навіть не знати себе. Головне знати що ти хочеш. А потім він каже що хоче їсти і спати.
Обоє зареготали. 

* * *

За сорок хвилин головний біль пройшов, а памʼять повернулась. Артур уже поводився в Івана так ніби він тут провів все дитинство. Власне він часто тут бував в дитинстві. Вони з Іваном багато гуляли. Більшість розмов стерлись та декілька залишились в памʼяті
Поруч було досить велике озеро з красивою набережною. Вона була досить широка, поруч ще була бігова доріжка. Артура ця назва смішила. Він любив бігати по лісу, відчуваючи нові шляхи. Йому й в голову не могло прийти що хтось бігає по колу та ще й по визначеному шляху. Між набережною і доріжкою були дерева. Тепле ранкове небо було блакитно синім, з невеликими білими хмарами. Людей було мало. Було чути спів пташок, а по озеру плавала зграйка качок.
- А що таке суперпозиція? - слова в голові Артура вистрибували в самий дивний момент, вони могли його розсмішити, а могли здивувати. Чому це слово вигулькнуло саме тут і зараз Артур не мав найменшого поняття.
- Хороше питання Артуре. А де ти почув це слово?
- Я його побачив в відео про магнетизм
- Чудово. А що таке магнетизм ти знаєш?
- Ні, вперше почув там і якщо чесно, то геть не второпав
- Добре, а які ще слова ти там чув?
- Та багато різних. Фізика, магнітне поле, магнітні лінії, полюси, компас
- Це дуже добре що ти їх всіх запамʼятав. Ці всі слова повʼязані. Тобі треба розгадати ідею, якою вони повʼязані і ти одразу все зрозумієш
- Розгадати ідею? Ну а як же розгадати ідею слів які я нічогісінько не розумію?
- А як я тобі зможу пояснити ці слова, якщо я знаю як вони повʼязані тут, на Землі. Але не як вони повʼязані в твоєму світі?
- Хм... Ти мені розкажеш що з цього всього я можу помацати чи відчути тут і зараз
- Що ж. У мене вдома є компас. Йдемо додому і візьмем його?
- Не хочу додому. Давай краще ти мені розкажи який він.
- Ну він круглий і металевий, схожий на годинник. Має стрілку яка вказує на північ і південь
- А що таке годинник? Ой, не те. А що таке південь і північ і нащо мені завжди знати де вони?
- Ну це щоб орієнтуватись коли дивишся на карту
- Добре, що таке карта, я знаю. Але там же ж зрозуміло куди летіти. Тримаєш верхом до верху. Коли летиш то до напрямку який згори, тягне солодким, а до того який внизу, тягне терпким. Навіщо вам для цього паличка в коробочці? Тай як паличка в коробочці може знати куди яким смаком тягне? - здивувався Артур
- Тобто ти хочеш сказати що ти відчуваєш магнітне поле? - тут уже почав дивуватись Іван
- Якщо магнітне поле - це напрям, то так. Але яке відношення має напрям до верху карти і оцей магнетизм?
- Зараз розповім. Тривай. А як в інших місцях ти відчуваєш напрям? На космічному кораблі? В телепорті?
- В телепорті мене нудить. І треба правильно налаштуватись, бо можу все забути на якийсь час. А на кораблі я ніколи не літав, тому і не знаю. А що таке корабель?
- Овва! Ти не знаєш! Ну тоді ми маємо куди прогулятись наступного разу. Це треба побачити. Слова тут будуть безсилі! Але повернемось до напрямку. Між полюсами планети є невидима сила. Магнітна сила. Люди її не відчувають. Але стрілку компаса ця сила здатна повернути. Компас, це механізм. Люди завжди придумують механізм там де їм не вистачає сили чи чуттєвості. Це називається інженерія! Винахідництво, по простому. Коли ти придумуєш те, чого раніше до тебе не було. Ти складаєш наче звичайні предмети в купку. Зʼєднуєш їх і отримуєш механізм, машину яка вирішує твою проблему
- Це як заклинання? Як магія?