Розділ 5

Його намагалися полонити, його намагалися позбавити сил, зрештою, його намагалися вбити. Але всі вони зазнали невдачі.

Тому що неможливо полонити того, хто вже в полоні. Неможливо позбавити сил того, хто вже їх віддав. Неможливо вбити того, чиє життя йому не належить.

Незнайомець завмирає на місці, наче наткнувшись на невидиму стіну. Його яскраво-блакитні очі впираються в мене. На викривленому від люті обличчі промайнули брижі, і я на мить знову побачила ту потвору, від якої мороз йде шкірою. Зате ран, які я бачила минулого разу, вже немає.

— Я не відьма, — шепочу самими губами, не в змозі відірвати від нього погляду.

— Дарино! — гаркає Андрій. — Дай руку й скажи, що ти моя.

Переводжу на нього погляд. Що тут в біса відбувається? Я наче потрапила в якийсь страшний сон, і прокинутися ніяк не можу.

— Моя-я, — протяжно гарчить незнайомець.

Мій погляд знову прикутий до нього. Його тіло обвивають яскраві, мов промені світла мотузки. Він опирається, намагається розірвати їх, і йому це майже вдається.

— Чорте-бісе, Андрію, давай швидше! — чую роздратований голос його матері й тільки тепер помічаю її в напівтемряві коридору.

Вона стоїть, здійнявши руку, а з її долоні тягнуться мотузки, які й обвивають тіло незнайомця. Інша ж рука виставлена вбік і від неї йде тоненька, блакитна нитка. Але де саме вона закінчується, куди тягнеться — я не бачу.

— Дарино! — Андрій виникає переді мною, струшує мене за плечі. — Послухай мене уважно. Часу немає на подробиці, але якщо ти зараз не зробиш, що я тобі сказав, ця потвора вб'є всіх нас. Чуєш мене? Скажи, що ти моя, й дай мені руку.

— Я не відьма, — повторюю, мов заведена.

— Відьма, ще й яка, — зі злістю каже Олена, продовжуючи утримувати й ще більше обплутувати мотузками незнайомця. — І тільки з твоєю допомогою ми можемо зупинити його. Давай же, дитино, не час вагатися й думати. Я довго його не втримаю.

— Ні, — зривається заперечення з моїх губ сиплим голосом. Хитаю головою, не вірю своїм очам, вухам, не вірю, що таке може відбуватися в реальності.

Я ж всього лише хотіла спокою, хотіла знайти своє місце в цьому світі, хотіла бути, як усі.

— Дар-ро… — гарчить незнайомець, надлюдськими зусиллями скоротивши між нами відстань на кілька сантиметрів.

Дивлюся на нього через плече Андрія. Як крізь тонку плівку бачу, як половина його обличчя силкується змінитися, прийняти ту страшну форму, але його ніби щось стримує від цього. За його спиною стоїть матір Андрія, стягуючи мотузки зі світла на тілі невідомого створіння все дужче.

Це реальність. Це все відбувається насправді. От тільки… на чий бік я маю стати? Незнайомець лякає, але однаково вабить. Як не страшно це визнавати, всупереч будь-якій логіці мені хочеться підійти до нього, доторкнутися, розгледіти в деталях, зрозуміти, хто він чи що. А вже потім приймати рішення, що з ним робити.

— Моя… — повторюють беззвучно його губи, — … відьма.

І все ж ривком він примудряється скинути частину мотузок із себе. Олена скрикує й відлітає назад, мов лялька. Андрій трясе мене й щось кричить. Та я не чую його, мене затягує в незрозумілий вир, де немає світла, немає людей навколо, немає будинку, в якому ми всі знаходимося. Немає нікого й нічого. Тільки я й це створіння, від якого тіло проймає незрозумілим тремтінням.

— Ні! — рішуче заявляю, скидаючи з себе ману.

Я не хочу туди, в темряву й невідомість. Мені страшно.

Діючи на досі невідомих мені інстинктах, хапаю Андрія за руку, викидаю вільну долоню вперед і з неї злітає ланцюг, обплутуючи тіло монстра. Так, саме монстр, який прийшов за мною, щоб забрати туди, де непроглядна темрява, порожнеча й паніка. Ланцюг мерехтить червоним світлом, стягується навколо тіла істоти — адже це точно не людина — і, зрештою, повністю знерухомлює його.

Андрій, висмикнувши руку, відсахується від мене, але я не звертаю на нього уваги. Прямую до почвари, яка чомусь вирішила, що я йому належу. Ні, він мене не введе в оману. Підходжу до нього й зазираю в його обличчя знизу вгору. Великий, лячний, але, схоже, більше не небезпечний.

— Я не твоя відьма! — шиплю йому в обличчя. — І ніколи твоєю не буду. Ти — монстр. 

— Моя, — шепоче в мої губи, чомусь усміхаючись. — Просто ще не знаєш цього. Але я почекаю, коли ти сама прийдеш до мене, щоб визнати це.

— Ніколи, — ривком стягую тугіше на ньому ланцюг, він зникає, проникає під шкіру монстра, і той падає переді мною на коліна.

— Молодець, — хрипить Олена.

Вона підводиться. Видно, що їй добряче дісталося, але Олена продовжує накладати пута на монстра однією рукою, іншою ж… Тепер бачу, куди тягнеться та блакитна мотузка. Вона тягнеться до Мирона, її чоловіка, який лежить непритомним.

— А тепер зроби, що мусиш, — продовжує Олена, — щоб довести справу до кінця й ця потвора нікому не змогла нашкодити.

Андрій простягає мені руку. Істота в моїх ногах гарчить, підводить на мене погляд майже побілілих очей. Потім переводить погляд на Андрія. Спиною пробігає крижаний озноб від цього погляду. 

— Вб'ю, — тихо кидає він Андрію, хижо всміхаючись. Від його рішучого тону коліна підгинаються. Наче він знає на сто відсотків, впевнений, що зробить це.

— Ні-і, — заперечую й вкладаю свою руку в долоню Андрія. З мить вагаюся, але чергова спроба потвори вирватися додає рішучості. — Я згодна стати твоєю, — кажу, повернувши погляд своєму хлопцю.

Схоже, це єдиний вихід. Сподіваюся, що не роблю помилку. Але думати й вагатися справді немає часу.

Щось відбувається, щось дивне, хоч і невидиме оку. Я відчуваю, як кров раптом стає гарячою, прискорено тече венами. Тіло охоплює жар, концентруючись в місці дотику наших рук.

Я вже думаю, що зараз і Андрій почне мотузками обплутувати монстра, допомагаючи матері. Але натомість з його долоні вилітають два леза, тільки не з металу, а з якоїсь невідчутної на дотик чорної матерії, схожі на димку. Та ця димка влітає в груди істоти в моїх ногах цілком відчутно.