Розділ 4

Як таке можливо? Моє обличчя ідеально гладеньке, жодних слідів, наче й не було тієї жахливої мітки ніколи.

І вся ця маячня почалася після загадкового, моторошного гостя…

Реального? Чи гра моєї уяви?

— Даринко, — Андрій виникає за моєю спиною, кладе руки на мої плечі. — Що відбувається? Тобі… недобре?

Гадки не маю. Мов зачарована, розглядаю своє ідеально гладеньке обличчя. Завжди мріяла, щоб так було. Але кляту мітку нічим не замаскувати. А тут раптом… вона зникла сама.

— Синку, ну чого ти причепився до дівчини, — підходить його матір. — Хвилюється вона, може. Дай їй кілька хвилин побути на самоті. Ми почекаємо, скільки треба, — звертається вже до мене. — Щойно будеш готова — підходь. В Андрія для тебе сюрприз.

Олена усміхається, дивлячись на мене через дзеркало. Андрій озирається на неї. На жаль, не бачу виразу його обличчя, але матір залишається так само привітно усміхненою. Хоча мені здається, що в її очах мало не блискавки спалахують.

Кілька хвилин мені потрібно, щоб переконатися, що мені не здається. Відбиття в дзеркалі не змінюється, жодних шрамів. Я гарна. Справді гарна. Торкаюся свого обличчя. З-під хустки випадає пасмо… Здираю її з голови, дивуючись ще більше. Моє волосся потемніло, набуло природного відтінку. Це просто… диво якесь.

Не тямлячи себе від щастя, повертаюся до кухні. Моя усмішка, адресована гостям, щира, мій настрій на висоті. Це найдивніший і разом з тим найкращий день мого життя.

Ми вечеряємо, спілкуємося. Напруга потроху спадає. Батьки Андрія вже не здаються такими неприємними. Його тато — дуже милий і доброзичливий чоловік. Мати хоч і з характером, але старається знайти зі мною спільні теми, намагається бути привітною. Андрій поводиться як завжди стримано, більше слухає, ніж втручається в розмову. Батьки розпитують про мене, розповідають про себе, як вони познайомилися, чим живуть.

— У нас все навпаки було, — усміхається Мирон. — Олена мене вибрала. Практично вона мені пропозицію зробила, а не я їй. Я все не наважувався, ходив коло та навколо. А все тому, що чутки про неї ходили, мовляв, відьма, — усміхається Мирон, а Олена блідне. 

Я ж дивлюся на обох здивовано.

— Що ти мелеш? — шипить Олена. — То Машка язиката плітки ті розпускала, бо сама заміж хотіла за тебе вискочити. А ти ніяк визначитися не міг.

— Тому ти взяла ініціативу в свої руки, — Мирон, продовжуючи усміхатися, бере руку Олени в свою. — Так і живемо вже понад двадцять п'ять років, — повертається він до мене. — Сподіваюся, і сину таке щастя дістанеться.

Я теж ніяково всміхаюся. Натяки Мирона абсолютно прозорі, але я точно не збираюся робити пропозицію. Чоловік має залишатися чоловіком, й ініціатива має бути за ним.

— Я теж сподіваюся, — каже Андрій, і всі погляди враз спрямовуються на мене. — Але це залежить не лише від мене, — він зітхає, я в усі очі дивлюся на свого хлопця, передчуваючи цю чарівну мить. Він дістає з кишені коробочку…

А що як я справді, мов у казці, з чудовиська перетворилася на красуню, варто було пізнати щирі почуття? Схоже, Андрій все ж кохає мене, якщо зважився на такий крок. Він відкриває коробочку, а в ній милується обручка. Незвична, не банальна, схоже, старовинна, сімейна реліквія, з яскравим червоним каменем, що заворожує своєю красою.

— Дарино, ти станеш моєю? — запитує Андрій, відвертаючи мою увагу від подарунка.

Дивлюся йому в очі, усміхаюся, хочу сказати так, але… язик наче занімів, а в горлі пересохло.

Хапаю склянку й відпиваю кілька ковтків соку. Даю собі кілька секунд заспокоїтися. Це все від хвилювання, переконую себе. Ставлю склянку, повертаю погляд Андрію.

Тільки розтуляю рота, щоб сказати "так", як в двері хтось гучно тарабанить. Я нікого не чекаю, але інтуїтивно відчуваю, що маю відчити. Намагаюся підвестися, та Андрій хапає мене за руку й змушує всидіти на місці.

— Скажи "так", — наполягає він.

— Але там хтось прийшов. Я маю поглянути, — кажу, дивуючись його раптовій наполегливості. А стукіт повторюється, причому ще гучніше.

— Ми розберемося, — каже Олена й підштовхує чоловіка. — Ходімо, перевіримо. Не будемо їм заважати.

Я нічого не розумію, але відчуваю, що щось не так. Надто все дивно. Дивний гість, дивний вечір, дивні батьки й навіть Андрій, до якого я за цей час звикла, поводиться дивно.

— Даринко, будь моєю, — повторює він. — Я готувався, чекав, хвилювався. Я… я люблю тебе. Скажи "так".

Люблю. Не кохаю. Але хіба я чекала кохання? Бодай симпатії… Як це не прикро, але одній важко. Та розібратися в собі я не встигаю. З передпокою доноситься гуркіт, крики, гарчання, незрозумілі звуки й…

Така потужна хвиля тепла, що я ледве не захлинаюся нею. Тепло не фізичне, а таке, що огортає душу, обімає серце, викликає усмішку й вабить, вабить нестримно.

А за мить на порозі виникає він. Той самий незнайомець.

Не примарився… 

Він дивиться на мене пронизливими очима і я розумію, що ця шалена солодка енергія надходить саме від нього.

— Дарино, — привертає мою увагу Андрій. — Скажи "так".

Він впевнений, що це слушна мить? Чи чоловіка на порозі бачу тільки я?

— Ні, — гарчить незнайомець й робить крок в наш бік. — Це моя відьма.