Розділ 3

Розплющую очі й на диво жваво підскакую, готуючись або тікати, або ж відбиватися від того… щось. Роззираюся, але незнайомця і слід прохолов. Невже в будинок пішов? Зриваюся з місця й мчу в хату, дорогою хапаю сокиру, вирішивши, що буду відбиватися щосили, але й у хаті нікого немає.

Втік?

Чи примарилося?

Такого ще зі мною не було. Траплялися якісь невиразні видіння, але щоб так чітко…

Зітхнувши, опускаю руки. Таке відчуття, наче на плечі ліг занадто важкий для мене тягар, а скинути його — ніяк.

З вулиці долинає гомін, і я згадую, що до мене мають прийти гості. Впізнаю голос Андрія і заспокоююсь. Згадавши про поцілунок, який, мабуть, і справді мені привидівся, мимоволі витираю губи. Адже відчуття надто вже реальні.

І поспішаю на зустріч гостям.

Андрій разом зі своїми батьками впевнено чимчикує у двір. Його мама — огрядна жіночка, причепурена, при параді. А тато худий, мов трясця. І блідий страшенно. Мені добре видно їх завдяки світлу, що падає з відчинених навстіж дверей хати.

— Привіт, Даринко, — Андрій одразу ступає вперед, обіймає мене за талію. — Знайомся, це моя мама Олена Миколаївна і мій тато Мирон Васильович. А це моя дівчина Дарина.

— Дуже приємно, — намагаюся привітно усміхатися, а сама скоса поглядаю на сарай.

Сподіваюся, мені все те й справді примарилося. Краще вже так, ніж повірити, що я справді бачила монстра, який сказав, що я така сама як він. Ще й поцілував мене. Знову хочеться витерти губи. А бажано помити з милом і добряче прополоскати.

— І нам приємно, Дарино, — відгукується його матір, намагаючись розгледіти мене.

Не так приємно буде, коли розгледить. Напруга зростає, вся моя сміливість вивітрюється. І не тому, що я хвилююся як вони мене сприймуть. Просто я взагалі не люблю уваги. Ненавиджу, коли мене розглядають, ненавиджу бачити, як шок на обличчі змінюється огидою. Ненавиджу свою спотворену зовнішність.

Я запрошую їх у дім, пропускаю вперед. І тільки на порозі, помітивши на підлозі хустку, застигаю на мить. Якщо привиділося, що тоді тут робить моя хустка?

Підхоплюю її, поки ніхто не помітив, і похапцем перев'язую голову. Знаю, ситуацію цим не врятувати, але хоча б менше будуть витріщатися на неприродно білі пасма.

Гості розглядають дім з порога, знімають взуття й верхній одяг. На мене поки уваги не звертають. Кидаю погляд у люстерко на стіні, щоб переконатися, що косметика на місці, й… ледве не скрикую.

Що ж це за чортівня відбувається?

Хто і що зі мною зробив? Може, хтось і справді приходив і мені якісь галюциногени дали? Інакше як пояснити те, що я бачу?

Мій шрам невідомого походження проступив навіть крізь шар тонального крему й пудри. Він тягнеться по шкірі вгору й вниз від ока тоненькими жилками, а саме око… замість блакитного майже побіліло й зіниці не видно. Наче плівка на оці, хоча я чудово бачу ним.

Боже… що це за марево таке??

І ще гості так невчасно. 

Ще один погляд крадькома — і все знову так, як було. Ледве помітний слід, замаскований косметикою, і очі нормальні. Точно привиділося. 

— Дарино, де в тебе руки можна помити? — відволікає мене мати Андрія. — Запросити запросила, але ж треба й гостинність проявити, а не кинути гостей на призволяще, — повчає вона. І хоч говорить привітно, але я відчуваю цю хвилю невдоволення.

Свекруха з неї буде чудова. Виїсть мозок чайною ложкою.

А потім вона відривається від розглядання моїх стель, стін і кожного закутка, який вдається охопити оком, і переводить погляд на мене, поки чоловік її відволікся на телефон.

— Ось туди, — вказую на двері до ванної кімнати й вмить відвертаюся. Хай думає, що я сором'язлива. Або ж невихована. Аби не витріщалася.

Але саме це вона й робить. Відчуваю на собі пильний погляд. Тому, щоб уникнути зайвої уваги, поспішаю до кухні, сказавши наостанок:

— Проходьте потім на кухню, я поки на стіл накрию.

Практично тікаю від них, та чую позаду кроки.

— Дарино, — на мої плечі лягають холодні долоні Андрія. Навіть через одяг пробирає ознобом. — Що сталося? Чому ти так нечемно з моїми батьками? Ти не рада?

Звісно ні. Точніше… я не знаю. Вперше в моєму житті з'явився чоловік, хай я не відчуваю до нього шаленого кохання, але він мені симпатичний, та і я йому наче подобаюся. Інакше навіщо все це? Навіщо ще й батьків привів? А я почуваюся не в своїй тарілці. Вони не встигли прийти, як я вже не можу дочекатися, коли підуть.

— Та і їх, знаєш, від ввічливості не розпирає, — зауважую, так і не повернувшись до Андрія обличчям. Чомусь зараз особливо гостро сприймається те, як на мене дивляться люди навколо. А особливо той, від кого хотілося б більше розуміння.

Він прибирає з моїх плечей руки, й одразу стає легше.

— Не чекав від тебе такого, — невдоволено каже він, а з передпокою чути тихий гомін, батьки його йдуть. — Поговоримо потім.

Я швиденько ставлю на стіл їжу, розставляю тарілки, інше начиння. А гості так і стирчать в передпокої. Андрій вийшов до них і шепочуться про щось. Ще мене невихованою назвали. А обговорювати щось в мене в гостях, за моєю спиною виховано?

Закінчивши, відчуваю не лише роздратування, а й злість. Може, ліпше вказати їм на двері? Хай котяться разом зі своїм Андрієм. Була одна до зустрічі з ним, і далі зможу.

Але я не можу так вчинити. Тому що може я й гостра на язик — життя навчило — але не хамка.

— Проходьте, — кличу їх, — а то охолоне все.

Вони заходять, сідають за стіл. І я сідаю, опустивши голову. 

— Ну що, дякуємо за гостинність і за вечерю, — нарешті озивається тато Андрія. — Якщо смачно готуєш, то мій син в надійних руках.

Я крадькома підводжу погляд, бачу, що Мирон дивиться на мене, усміхається й… нічого. Жодного подиву, відторгнення, ніби він не бачить того, що бачу я в дзеркалі. Людина може приховати свою реакцію, але не так швидко, не так вправно. В Андрія вона й досі присутня, хоч як старанно він намагається її приховати.