Розділ 2

Стою й дивлюся на нього ошелешено, не знаючи, що робити. Звідки він взявся? Хто такий? Чому опинився в мене на порозі?

Виглянувши у двір про всяк випадок, чи ще нікого немає, схиляюся обережно над чоловіком. Перевіряю пульс, а сама на сторожі ладна відскочити будь-якої миті. Живий.

Намагаюся його перевернути. Важкий же він, хай йому грець, великий такий, мов ведмідь. Ледве вдається повернути його на бік, та ще й місця в проході майже немає. Має ж бути причина, чому йому стало погано, от і хочу оглянути.

Хотіла я стати знахаркою, але не думала, що перший мій підопічний ось так вигулькне нізвідки.

Хоча тут і знахаркою чи лікарем бути не треба, щоб зрозуміти, що на чоловіка напав якийсь звір. Обличчя подерте, на губах кров. Весь у землі, бруді. Та коли з його голови падає каптур, я застигаю в німому подиві. Його волосся…

З губ чоловіка зривається хрип, приводячи мене до тями. Я маю його сховати. Допомогти і сховати. Чомусь впевнена, що не можна, щоб його побачив мій хлопець і його батьки. Хоча очевидно чому. Вони почнуть ставити запитання, а в мене немає відповідей.

— Давай, допоможи мені, — вмовляю його, намагаючись підняти.

Підхопивши під пахви, тягну його вгору, щоб посадити для початку. З горем навпіл вдається впоратися. Сперши чоловіка об одвірок, притримую його й переводжу подих, опустившись поруч на підлогу.

Крадькома розглядаю його. Він такий… дивний, незвичний, не схожий на інших. І не можу точно пояснити чому, але він не викликає в мене страху, хоч я його вперше бачу та ще й за таких дивних обставин. Навпаки, цікаво взнати, хто він і звідки. І чому в нього волосся таке ж, як у мене — біле, мов сніг, припорошений попелом.

Не втримавшись, торкаюся його волосся. Жорстке, як і риси обличчя чоловіка. Мов заворожена, веду пальцями вниз, повторюючи лінію широких вилиць. І злякано відсмикую руку, тому що в цю мить він відкриває очі. Моторошно-крижаний погляд світло-блакитних очей заворожує й страшить водночас. 

Це й мене так сприймають всі навколо?

Він же мов моє віддзеркалення в чоловічій подобі. Тільки бридкого шраму немає, як у мене, який павутиною вкриває шкіру навколо одного ока. Було б логічно прикривати його волоссям, але білі пасма, які жодна фарба не бере, ще більше привертають увагу. Тому в поміч тональні креми, пудри й таке інше, якщо треба вийти в люди.

— Знайшов, — хрипкий шепіт зривається з його губ, після чого піднімає руку й стягує хустку з мого волосся.

І так само, як і я, торкається, веде по заплетеному волоссю долонею.

— Можеш встати? — перериваю цей дивний момент найдавнішого в моєму житті знайомства.

Він киває. Закинувши його руку собі на плече, допомагаю чоловіку підвестися. Видно, що йому важко, але він старається, щоб не навалитися на мене всією вагою. Я веду його до сараю. В мене там трави різні, а від колишніх господарів сіно залишилося. От на сіні його й влаштовую.

— Потерпи трішки, — кажу, допомагаючи йому сісти. — Зараз аптечку візьму й ліхтар, спробую тобі допомогти.

Він знову на мене дивиться. Єдине джерело світла — місяць, але сьогодні він світить яскраво, тому відбивається в очах чоловіка, роблячи його схожим на звіра.

Струшую головою, відганяючи дивне марево. Що за асоціації?

— Ти не знаєш, — не питає він, а стверджує.

А враховуючи, що не каже, про що йдеться, то звісно ж я не знаю. Тому замість відповіді кажу:

— Я швидко.

Але я не встигаю я від нього відхилитися, як він хапає мене за руку й смикає на себе.

— Як ти могла не здогадатися, що ти інша? Не така, як вони?

— Всі люди різні, — знаходжуся з відповіддю. — А я відрізняюся трохи більше. Як і ти, вірно?

Не люблю, коли тицяють носом у мою відмінність. Я й так це знаю, щодня мушу спостерігати в дзеркалі.

— Я тобі покажу, наскільки я відрізняюся, — вимовляє він таким тоном, що в мене сироти шкірою. Лячно від його слів і прихованої погрози в голосі.

Я вже не така впевнена у своєму ставленні до незнайомця. Схоже, боятися його варто. Але пізно. Я не встигаю відреагувати, як він притягує мене ще ближче, міцно тримає за кілька сантиметрів від свого обличчя, не даючи втекти. І не скажеш, що ще хвилину тому ледве ноги волочив.

Я чекаю, що він зараз зробить якусь гидоту, що накинеться на мене, щоб зґвалтувати. Або ж просто вб'є, якщо пощастить. Мені не впоратися з ним, надто великий, надто сильний. І добре, якщо Андрій з батьками встигнуть, тому що якщо ні…

Але натомість… картинка перед моїми очима пливе і я бачу монстра, половина обличчя якого і досі належить тому вродливому чоловіку, тільки шкіра вкрита тріщинами, мов пересохла земля, і риси стали грубшими. А друга половина — чудовисько, чий рот з велетенськими іклами вигинається у кривому вищирі, око сяє, як у хижака в пітьмі, а на голові замість волосся жахливі щупальця, врослі прямо в шкіру.

Мене заціпило. Ні вдихнути, ні скрикнути, ні поворухнутися. Страшно, але очей відірвати від його потворної половини обличчя не можу.

— Тепер бачиш… — каже ця потвора моторошно грубим голосом, — ти така ж, як і я.

— Ні, — хриплю ледве чутно. — Я не така! Не така… страшна, — намагаюся вирватися, але де там.

— Звісно, — на його губах з'являється подоба усмішки. Краще б він цього не робив. Не те щоб гидко, просто боюся. — Хіба ж я казав, що ти страшна? Ти просто інша, — я ошелешено дивлюся, як ця потвора наближається до мене ще ближче, видихаючи останні слова в мої губи: — Ти дуже вродлива, моя відьма.

А потім зі ще більшим шоком спостерігаю, як він торкається моїх губ своїми. І, вочевидь з переляку, втрачаю свідомість.