Глава 45. Боязкі герої завжди йдуть одні. Частина 2.

Вирішила, треба йти. Тільки, для початку, не завадило б озброїтися.

Я тихенько вибралася з кімнати. Чорти ще спали, в Нижніх Куличках стояла мертва тиша. Заглянула в кімнату Кощія. Він спокійно спав, сопучи, біля ліжка стояв меч. Матінко, та я його з місця не зрушу! Мені кілу наймати доведеться у вигляді тяглової сили, а потім просити: ти меч постав ось так, зручніше, а потім сама на нього впади.

Коротше, зброя мені не підходить. Є у мене тільки Незриме Благословення, але його лезо не можна обагряти кров'ю.

Мішок з сонним газом тягти облом. Та й, якщо використовувати сонний газ, потрібно самій протигаз надягати. А в протигазі некрасиво. Чудовисько, по ідеї, і так повинно спати. Воно сите, задоволене, чого йому ще робити? На його місці я б, точно, спала.

В принципі, вбивати кілу я не рвуся, сходжу на розвідку, подивлюся, прикину, може, шахторий відшукаю з нагоди. І повернуся тихесенько. Може, ще ніхто навіть і не прокинеться. Потім розповім, де кіла відпочиває, і нехай Кощій вже сам з нею розправляється.

З такими думками я покинула будинок Чарлі і відправилася по ще порожніх вулицях-печерах до дальнього ходу, з якого зазвичай з'являлася кіла. З голими руками, якщо не брати до уваги камінь, подарований колись мімікрії, який довелось використовувати замість ліхтарика.

Був, звичайно, інший варіант. Йти на темну, щоб не привернути уваги чудовиська, а потім наштовхнутися на нього в темряві і грати в гру «Вгадай, хто я, з трьох спроб», але я ризикнула присвітити собі доріжку.

Хід був довгим і брудним, раз у раз під ногами траплялися камені, тому без світла я не просунулася б і десяти метрів. А так потихеньку-помаленьку йшла вперед і позіхала щосили, бо не виспалася абсолютно. Може, задрімати де-небудь в куточку?

Я вже вирішила, що хід ніколи не закінчиться, а кіла поїхала до родичів, як раптом почула сопіння і хрюкаючі звуки. Далі я рушила з усією обережністю і, виглянувши з-за чергового повороту, побачила чудовисько, що мирно собі спочивало. Всі шість лап розкинуті в сторони, гігантська паща відкрита, три ряди гострих зубів навівають сумні думки про стоматолога, непробивна шкіра звисає складками, нащадок бульдога і носорога, тільки розміром рази в два перевищує другого. Кіла спала біля входу в простору печеру, де в нагромадженні каменів виднілися сліди цивілізації: уламки меблів, клаптики одягу, битий посуд. Вона що, тяжіє до прекрасного і збирає колекцію для місцевого історико-краєзнавчого музею? Десь тут, напевно, знаходиться шахторий. Ось проберуся тихесенько, пошукаю. Прослизнувши повз сплячої, я змогла трохи краще розглянути лігво звіра. Крім усілякого непотребу, тут ще було повно кісток різних сортів і розмірів. Дорога, після їжі слід за собою прибирати!

Я полізла по завалах, розшукуючи чорну штучку з червоною кнопочкою. Шахторий, шахторий, агов! Під руки раз у раз траплялися то черепа з порожніми очницями, то білі, гладкі кістки. Зрідка я поглядала на кілу. Спить, похрокуючи, що їй хоч сниться? Сон у неї здоровий, нерви в порядку, так що, сподіваюся, так само благополучно звідси виберусь, як забралася, і я вже набагато сміливіше полізла далі.

І ось під завалами я побачила щось сильно схоже на описаний чортами шахторий. Блискучий апарат з чорного металу, схожий на дитячий автомат з яскравою червоною кнопочкою на боці. Відмінно! Зараз я до нього доберусь! Я стала обережно розбирати нагромадження каменів і інших потрібних і непотрібних речей, під якими лежала бажана штучка. Чесне слово, обережно! Я майже дістала його.

Як завжди, коли хочеш зробити щось краще, вийде, як завжди. Я потягнула за кінець шахторою, він піддався, але зачепився за щось. Це «щось» обвалилося зі страшним гуркотом, захоплюючи за собою все, що тільки можна було зрушити, і піднімаючи віковий пил у вигляді ядерного гриба. Кіла схопилася, перелякано крутячи головою і розбризкуючи слину. Я під прикриттям пилової завіси кинулася до виходу, туди, де шаленів розбуджений невчасно звір.