Глава 44. У чорта на Куличках. Частина 2.

І ми пішли гуляти. Чесне слово, було весело! Чорти на нас особливої ​​уваги не звертали, в усякому разі, культурно виду не показували, що ми їх цікавимо. Зате радо запрошували подивитися різноманітний товар. Тут була всяка «дрібнота», блошиний ринок. Хоча деякі прикраси і предмети одягу настільки вражали уяву, що я мало не луснула від досади, що у мене нічого немає для обміну, а тут, в основному, саме цим і займалися, хоча ходили і гроші різних часів і народів. Але грошей у мене теж не було. Особливо мені сподобалися міні-бікіні з райдужної риб'ячої луски і срібне колечко у вигляді змія, який тримає себе за хвіст. Уроборос! Чула я про таке, символ вічного відродження, що приносить власникові удачу і забезпечує захист, але ніколи раніше не зустрічала. Дивовижна штучка. Я торкнулася пальцем його голови, і мені здалося, що він скосив на мене очі. Шкода, шкода.

Марукка пригледіла собі діадему у вигляді сплетених гілочок, вкритих квіточками із самоцвітів. Дуже мило, але куди ти такий одягнеш в нашому світі?

 Ми кілька разів обійшли навколо, прицінилися, поторгувались. Зрештою, королева, зітхнувши, почала діставати з потайної кишені золоті монети і отримала у володіння вподобаний витвір мистецтва, а на здачу, якої зовсім випадково не виявилося, запропонували колечко, що зображує уроборос, яке Марукка милостиво запропонувала мені, мотивуючи тим, що з дитинства змій не любить.

Оце поталанило! Я націпила подарунок на безіменний палець лівої руки і, нарешті змогла розглянути, володаркою якого дива я стала. Цікаво, чому його називають змієм? Голова швидше схожа на когось з великих котячих, на леопарда, можливо. В зубах він стискав велике кільце, прикріплене до подоби кришки від скрині, в центрі якого блищав чистий прозорий камінь. Його хвіст якраз і переходив в цю подобу скрині. Які скарби ти вартуєш, уроборосе? Змій зручно влаштувався на моєму пальці, немов завжди там сидів і, задоволений, усміхнувся і підморгнув мені. Звичайно, все це я уявила. Просто, люблю оригінальні ексклюзивні штучки. Одягнеш таку і точно знаєш, що більше ні в кого нічого подібного не побачиш.

Чого тільки не було на блошиному ринку, в який перетворилася практично, вся площа. Не було їжі. Ніякої. Ні бубликів на мотузочках, ні пряникових будиночків, ні скриньок з морозивом, ні бабусь з величезними сумками, що штовхаються між рядами і твердять, немов заведені, «Чай, кава, капучіно...» Дивно-дивно.

Та через те, що поїсти було б вже давно пора, ми швидко вловили смачні запахи і потягнулися за ними, як перелітні птахи. Незабаром ми вийшли до величезних, вкритим кіптявою, котлів, які так налякали нас, коли ми вперше стикнулися з підземним світом. Навколо під навісами стояли круглі столики, за якими трапезували чорти, чортівки і чортові дітки. Неподалік, за одним загальним столом, сиділо не менш п’ятдесяти осіб, які з гучними криками піднімали келихи і цокалися, мабуть, щось відзначали. Я проковтнула слину.

- Марукко, у тебе ще монети є чи будемо міняти на їжу твою діадему? - запитав Кощій.

- Є, - невдоволено зізналася магічка. - Але доведеться до палацу посильного відправляти, бо закінчуються.

Не дуже я повірила, що закінчуються. Он чорну квадратну валізу з рук не випускає, нікому не довіряє потримати навіть. Що у неї там, якщо не гроші? Носити важко? Могла б і нас навантажити трохи монетами, жлобина. Казна не збідніє, гадаю.

Близько нас звільнився столик, і ми швиденько зайняли місця, двоє слуг Марукки витягнулися по струнці за її стільцем.

- Гей, ви чого? - здивувався Кощій. - Сідайте.

- Так це ж слуги! - запротестувала магічка. - Не будуть же вони сидіти поруч з королевою?!

- Тобі від цих замашок слід відвикати. Це ти в Сплячому місті королевою була, а тут ти вже ніхто, тобто, просто красива дівчина. І правити тобі вже не буде ким. Не подобається, повертайся, поки не пізно. Так що, сідайте, хлопці, тільки збігайте спочатку, меню принесіть.

Меню тут не виявилося, просто коло одного котла видавали щось одне, в коло другого - інше...  Хлопці принесли нам тарілочки супу з фрикадельками, а на друге – картоплю з м’ясом, потім, зніяковіло поглядаючи на королеву, сіли поряд.

О, смак! О, аромат! О, блаженство! Я мало пальчики не обсмоктала, закінчивши їжу. Прибравши за звичкою тарілочки, слуги Марушки принесли вишневий кисіль і пончики. Божественний обід. І, що найцікавіше, грошей за їжу ніхто не брав. Як нам пояснили, тут продавалося і обмінювалося все. Крім їжі. На неї було своєрідне табу. Кожен, хто повернувся з подорожі в інші світи, зобов'язаний був одну третину від вантажу представити у вигляді продуктів і здати безоплатно на митниці у вигляді єдиного податку. Все надходило в спільне користування і готувалося прямо на площі, що рятувало чортів від супротивного щоденного обов'язку займатися куховарством і мити посуд. Потрібно було всього лише вибрати, що душа забажає (Цікаво, у чортів є душа?). Кулінарією займалися  похилого віку чорти, які вже не моталися «по відрядженнях». Це все дуже вигідно звільняло час для відпочинку та особистого життя. Чесне слово, я була б не проти такої організації в своєму рідному місті. Всі ситі і задоволені.

Наївшись досхочу, ми і самі відчули радість життя, і пішли в місцевий Луна-парк, де за досить символічну плату, мов діти, накаталися на гойдалках і гірках.

У розпал веселощів нас відшукала Урсула прямо в парку і запросила на асамблею. На питання, яке рішення прийняла правляча верхівка Куличок, вона відповіла, що все буде залежати від нас. Як саме, пояснити відмовилася, мовляв, самі все скоро дізнаємося. Сказала тільки, що чорти, так вже історично склалося, в усьому шукають вигоду, тому даром відкрити портал не дозволять. Тим більше, що наслідки можуть виявитися несподіваними і навіть плачевними для всього поселення. Тому дебати були ще ті, але все ж таки  більшістю голосів вирішено ризикнути і дати нам шанс.