Глава 41. Кінець світу скасовую! Частина 2.

Далі ми вирішили залетіти на хвилиночку до Лебединки. Дорогу ми пам'ятали, дороговказом-клубочком користуватися не треба було. Тільки при наближенні нам здалося, що заблукали. Замість скромного котеджу серед лісу височів повітряний замок в біло-сріблястих тонах. На балкончику стояла молода пара і махала руками. Вона в білому вбранні тенісистки, він - у футболці з Мадонною на грудях, джинсах і кросівках.

Та невже? А  я й не повірила, що з будинками і княжнами відбуваються такі метаморфози! І до сих пір би не вірила, якщо б сама не побачила. Так ось ти яка, білява красуня, кітежська княжна Лебединка. Я не дивуюся, що сам Вітер по тобі з розуму сходив. Та й зараз любов не минула, видно по його грайливим поглядам на дружину, по тому, як він її ніжно за талію тримає. Симпатичний молодик. У сучасному одязі він виглядає як ді-джей.

Килимова доріжка лягла прямо на балкончик. Лебединка кинулася нас обіймати і цілувати. А всі слова подяки за порятунок світу в цілому і її скромної персони зокрема я навіть не запам'ятала.

- Знайомтеся, Ветя, тобто, Завіт (ага, зрозуміла, скорочення від «Західний Вітер»), - представила вона чоловіка, коли фонтан красномовства, нарешті, вичерпався. - А це наші довгоочікувані Нетті Кощієнко і сам Кощій Безсмертний.

- Радий, радий, дуже радий! - розкланявся Завіт. - А чому досі не Безсмертна? Чи я задаю некоректні запитання? Вибачте, вибачте!

Ха! Такий же торохтійка, як і його дружина. Схоже, за ними нам і слова не вставити. Доведеться тільки слухати і кивати головою.

- Ходімо за стіл, - потягнула нас за руки Лебединка, - накрито вже, давно вас чекаємо. Як тільки кінець світу зупинився, так і чекаємо. Ветя відразу ж додому повернувся, першій мені радісну звістку приніс.

- Та ми з братами, - вставив Завіт, - все шукали спосіб дружин звідси в інші світи забрати. Не знайшли. Неживі предмети перекидати вдається, а живі - ніяк. Тому безмірно вам вдячні за  порятунок світу! Чесно кажучи, ми вже були впевнені, що цей світ приречений.

- До столу! До столу! Ви вже мене вибачте, що в минулий раз не прийняла вас, як і годиться. Поспішати треба було. Зараз ви самі розумієте, пропустили б зручний час, хто знає, як би далі все пішло. Зате сьогодні все буде по вищому розряду. Як вам стіл? Тут зібрані кращі страви з декількох світів.

Серед кращих страв почесне місце займала баночка сардин з додаванням олії, сирковий десерт і пачка чіпсів зі смаком креветок. Знав би хто, як я скучила за цією людською їжею! Упоравшись з названими продуктами, я зацікавилася делікатесами з інших світів. Вибір був хороший, але найбільше мене притягували незнайомі екзотичні страви. Червона вермішель виявилася щупальцями невідомої нашій науці тварини. Білі кульки розміром з м’ячик для пінг-понгу - ікрою якоїсь великогабаритної рибки, забула назву. В’ялені комахи типу земної сарани хрустіли як сухарики і відмінно пішли б під пиво, будь воно тут. А сизо-зелене желе під назвою Соплі Дракона я пробувати категорично відмовилася, незважаючи на погрози господині, що більше я такого ніде не зустріну. І не треба.

- Так, є хороша новина, - згадала Лебединка, обсмоктуючи фрукт, схожий на солоний помідор на персикової кісточці. - Ветя знайшов інститут, в якому займаються проблемами штучного зачаття. Тепер би придумати, як туди дістатися.

Оперативно працюють бабусі! - здивувалася я. Ідею підкинула Анастасії, а вони вже все  організували, чоловіків підключили.

- Якщо нам вдасться відкрити двері в світ Кощія... Кощій, у вас там є лікарі потрібного рівня?

- В даний момент - ні, але, якщо треба, ми їх виростимо.

- У нас вже вирощені кадри є, тільки як до нас додому потрапити?

До сих пір я про це мовчала, тулячись до Безсмертного в його пошуках порталу, але куди ми потрапимо, пройшовши через нього? Кожен в свій світ? У якийсь третій? А якщо це буде світ Кощія? Він потрапить додому, а куди діватися мені?

- Не знаю, Нетті, не знаю, - немов відповів на мої думки Безсмертний. Просто поки перед нами один-єдиний шанс вибратися звідси - це древній прохід, закритий альвами. А куди ми потрапимо через нього? Ось коли потрапимо, тоді і думати будемо.

Ось так завжди. А, може, тоді вже пізно буде думати, може, ми розлучимося назавжди.

Що ж, якщо навіть брати-вітри не можуть знайти іншого шляху, то нам тільки і залишається дорога до Сплячого міста і закоханої магічки, ой, як мені не хочеться туди повертатися...

Вітер до моєї великої радості підібрав мені сучасний одяг, а то я досі подорожую в незручному сарафані кітежанки, та ще після сидіння в ямі, поливання Сльозами і запікання в утробі Хтіра. Я з насолодою натягнула на себе вперше за стільки часу нормальний людський одяг: джинси, футболку і кросівки. Навіть Кощій надів джинси, що було вельми оригінально в поєднанні з довгим чорним плащем.

Ми трохи відпочили в палаці, модернізованому всякими сучасними штучками з різних світів, і вирушили далі. Поспішати нам, взагалі-но, було вже нікуди, кінець світу зупинений, приводу для війни вже немає, але в грудях у мене з'явилося дивне щемління. Поки переді мною стояла чітка мета, я цього не відчувала, але тепер, коли можна було просто отримувати задоволення від подорожі, як туристу, мене раптом почало зі страшною силою тягнути додому.

Проте, до Зоряниці Світозарівни ми теж залетіли. Та й хіба можна було обминути чудовий повітряний палац, що виріс на місці скромного будиночка. Значить, чоловік теж вдома. Мабуть, всі вітри злетілися, щоб відсвяткувати щасливий порятунок улюблених дружин.