Глава 38. Око Миру.

Я ще встигла побачити округлі очі мого «нареченого» і зістрибнула зі стіни.

Я навіть не впала, а м'яко приземлилася, точніше, прикилимилася, бо впала на літаючий килим. Кощій вже чекав мене, одягнувши свій незмінний плащ з черепушкою. Він притримав мене, щоб не впала, і килимова доріжка злетіла над лісом.

                                               * * *

Тільки відлетівши на пристойну відстань, ми, нарешті, трохи заспокоїлися і задумалися, а куди ми, власне, летимо?

Звичайно, і так було ясно, що рухатися потрібно за течією річки. «Нехай Шестирука богиня Ара дорогу вам своїм вкаже тілом», говорилося в древніх письменах. Але баба Яга, тобто, Анастасія Світозарівна, радила заїхати в гості до її середньої сестри. Можливо, стара жінка, та ще й дружина Південного Вітру допоможе з передбаченням розібратися, а то далі Шестирукої богині ми ні на йоту не зрушимо. Кощій дістав клубочок з пультом дистанційного керування, в меню «Адреса» ми відшукали рядок «Зоряниця Світозарівна» і продовжили подорож, слідуючи за дороговказом. Чарівний моточок ниток відразу ж повів нас геть від річки, виконуючи функцію «обходити міста». Це, природно, подовжило нашу дорогу, але зробило її більш безпечною. А ще ми змогли пролетіти над такими мальовничими місцями, яких ні в казці сказати, ні пером описати. Нога людини тут не ступала, точно.

В одному місці ми злякали стадо білих єдинорогів. Ціле стадо! Вони мчали, немов летіли, великі довгорогі жеребці, витончені кобилиці, молоді грайливі лошарики.

В іншому пролетіли над обгородженою скелями ділянкою землі, де мешкали жар-птиці. Шалено яскраві, барвисті, немов квіти на тарілці з петриківським розписом, вони не вставали з яєць, а тільки проводжали нас поглядом, витягаючи слідом тонкі гнучкі шиї.

А на скелястому уступі над одним з численних ставків стояв, задумливо піднявши голову, олень із золотими рогами.

Навіть шкода, що ми летимо на килимі-літаку, а не йдемо пішки, щоб можна було доторкнутися до всієї цієї краси... Хоча, хто б чекав, щоб ближче зі мною познайомитися?

А потім ми пролетіли над чарівним піщаним пляжем біля озера, де грілося на сонечку не менше сотні змій, кожна довжиною метрів десять-п’ятнадцять. Вони засмагали, затишно згорнувшись кільцями і підклавши під голови кінчики хвостів.

Невелика зграя, близько десятка, вовків зростом з піврічних бичків проводила нас цікавими поглядами.

А з-під поваленої корчі визирнуло чудовисько, в якому я навіть розібратися не змогла, де що: крила, ноги, хвости...  Кігті, зуби, шипи...

Все ж таки як добре, що ми не йдемо пішки, а спостерігаємо за всім цим розмаїттям з висоти!

Раптово з нами зіткнулася зграйка жовто-червоних метеликів з розмахом крил не менше тридцяти сантиметрів. Сконфужені метелики полетіли далі, а ми з Кощієм розреготалися, побачивши один одного, обсипаних, як дві новорічні ялинки, строкатим пилком.

А про красу рослинного світу навіть не знаєш, як розповісти. Найбільш приголомшливий дендрарій, який тільки можна собі уявити. Найхимерніші дерева. Найрізноманітніші трави, найяскравіші квіти.

Я дуже засмутилася, коли клубочок повів нас в обхід величезної галявини, суцільно вкритої лимонними квітами розміром з велике блюдо для торта. Я так хотіла розглянути їх ближче, що мало не попрохала Кощія звернути до галявини, мало не впала з килима, виглядаючи. Але раптом моїх ніздрів злегка торкнувся їх аромат, і Безсмертний ледве встиг схопити мене, бо я заснула на ходу, і навіть встигла уві сні побачити себе крихітною ельфійкою, що пурхала серед лимонних чашок дивовижних квітів.

Так, якщо б не функція «обходити небезпечні місця» на пульті дороговказного клубочка, боюся, наша подорож була б набагато коротшою і сумнішою. Спасибі вам, Яга Світозарівна, за неоціненного комп'ютерного помічника в цьому такому прекрасному, але повному небезпек світі.

Я лягла на килимову доріжку, підперши долонями голову, і вирішила просто насолоджуватися життям, сонечком, повітрям і чудовими краєвидами, адже невідомо, чим взагалі все це закінчиться. Головне, не засмучуватися через те, що може трапитися, але ще не трапилося, а радіти моменту. Може, тоді все і обійдеться.

А ще ми вели з Кощієм філософські бесіди, міркували про сенс життя, розповідали один одному про свої світи. А то раніше якось і часу на це не було.

Так непомітно ми і дісталися до місця призначення. Цей будиночок знаходився серед невисоких скель, міцно стояв на землі, а не на палях, і був не дерев'яним, а кам'яним. Побачивши житло, я раптом зрозуміла, як втомилася, адже цілий день на колесах, тобто... а як же висловитися правильно? Загалом, так вже захотілося домашнього затишку і хоч крапельку комфорту. І щоб під ногами була тверда опора.

Клубок зупинився перед будиночком, я зістрибнула з килима, з насолодою потягуючись і розминаючи ноги. Дороговказний клубочок кинула Безсмертному і постукала в двері.

Прочинилися кватирка, в яку визирнула симпатична бабця схожа на бабусю Анастасію, але трохи молодша.

- Бабусю, - по-студентському заголосила я, - дайте водички попити, а то так їсти хочеться, що і переночувати ніде...

- Як є, Нетті зі своїм Кощієм, - посміхнулася старенька.