Глава 36. Яга Світозарівна та Незгасиме Світло. Частина 3.

Жовтий клубок немов світився зсередини і ідеально підходив для нічних подорожей. Досить скоро ми вже були біля стін стародавнього Кітеж-граду. Місто ще спало. Правда, Анастасія Світозарівна говорила, що чергові стражники і вночі ведуть спостереження. Будемо сподіватися, що розумний дороговказний клубочок, який зараз затишно влаштувався в сумці пліч-о-пліч з килимовою доріжкою, привів нас в найбезпечніше місце.

Стіна тяглася вгору метра на три з половиною. Товсті дерев’яні стовпи щільно прилягали один до одного. Ось де стане в нагоді моє альпіністське спорядження. Кощій прив'язав до гака мотузку і закинув так, що він зачепився з іншого боку. Ми перевзулися в чобітки з шипами і Безсмертний першим поліз вгору, потім допоміг мені. Кинувши мотузку всередину, ми спустилися вниз, через прикру випадковість, прямо в зарості кропиви. Приглушено лаючись, вибралися на вільний простір і сховалися за найближчою будівлею.

- Ну і що, ми тут довго сидіти будемо? - запитала я, потираючи обпечені ноги.

- Як тільки люди ходити почнуть, і ми виберемося, а то тут застукають, подумають, що чимось не тим займаємося.

- Хм! - фиркнула я.

І раптом дивне почуття огорнуло мене. Вібрація не на фізичному, а на якомусь іншому рівні. Рух невловимий.

- Костику! Ти це відчуваєш? Що це?

- Думаю, Кітеж в озеро опускатися починає.

- Ах, ось як це відбувається!..

Незабаром вулиці ожили, наповнилися народом. Ми теж вибрались зі свого укриття і стали походжати, коротше, організували самі собі пішохідний тур по місту.

Видовище незабутнє. Все дерев'яне, різьблене, хитромудро прикрашене візерунками. Тут були і маленькі будиночки, і просторі терема з мозаїчними віконцями, і шикарні церкви з золотими куполами і хрестами. Навіть мостові, викладені деревом.

- Нетті, у тебе очі, мов у туриста, круглі. Прикрий очі. Та й рот теж не завадило б, - без кінця шикав на мене Безсмертний.

Авжеж, де я ще побачу давньоруське місто в натурі? Та ще й воно повільно опускається на дно озера!

З одного боку насувався світанок, з іншого – простір, що оточував навколишній невидимий купол,  набував все більш насичений колір індиго. А якщо підійти ближче до міського муру, можна розрізнити пропливаючих  повз рибин!

Ми легко знайшли головну площу. Як тільки Кітеж почав опускатися, в центрі міста виникло світіння. Ми рушили до його джерела і вийшли на площу, посеред якої на стовпі палав червоний камінь - Незгасиме Світло. Він м'яко обволікав простір своїм сяйвом, перехідним в інтимну напівтемряву на околицях. Ми кілька разів продефілювали повз нього, обдумуючи шляхи викрадення. Очі відводяча мазь працювала на повну. Нас раз у раз гукали городяни, називали різними іменами, деякі дивувалися, питали, що ми робимо тут. Поки ми відповідали жартами, відмовками, але краще було б підшукати містечко, де менше народу, щоб не привертати зайву увагу.

Так як ловити біля каменя до закінчення доби було нічого, ми вирішили зайти, як радила бабуся, хотіла сказати «Яга», в який-небудь невеликий шинок на околиці і дочекатися там ночі. Анастасія Світозарівна дала нам на цей випадок трохи місцевих грошей. Рішення було дуже своєчасним, тому що з одного боку вже підходив час обіду, а з іншого - нишпорити по місту цілий день - ніг не напасешся.

Ми рушили на околицю, де нашу увагу привернув невеликий скромний заклад під назвою «Старий швець». В глибині низького залу біля віконця була зручна місцина, де ми і влаштувалися, як сподівалися, до пізнього вечора.

Господар приніс нам дичину і пиво в високих дерев'яних кухлях. Смачно, все смачно... Я швидко впоралася зі своєю порцією і тепер сиділа, потроху потягуючи пивко. Мій супутник, однак, вирішив повторити. Потім йому схотілося спробувати місцевий збитень. І варенуху та муселець. Мов, по чарочці, бо де ще він такі дивні напої знайде. А тоді ще його зацікавили старка, паленка і мокруха.

- Костик, не захоплюйся!

- Так я тільки спробую, дорога. До ночі ще далеко.

«Дорога ...» Хм, гаразд.

Нарешті можна розслабитися і нікуди не поспішати...

Та коли після цього Кощій замовив травняк і тертуху, я почала турбуватися.

- Костику, досить! Не забувай, яка нас важлива справа чекає!

- Та що ти, люба?! Я ж відновлююсь... Мене й не бере...

Та наступні дві чарки, одна з полинівкою, інша зі спотикачем – взяли.

- Кощію, що ти твориш! Ти вже зовсім п’яний!

- Солоденька моя, розслабся і насолоджуйся спокоєм...

       Але насолодитися спокоєм мені не вдалося. У шинок завалило кілька молодиків вже напідпитку. Один з них, ставний блакитноокий блондинчик, відразу кинув погляд в наш бік, примружився, покліпав, ніби впізнаючи, і вигукнув:

- Ба! Так це ж Лазар з південної околиці! Ти чого це в наші місця ноги приволік?

Кощій похмуро мовчав, стискаючи в руках кухоль так, що навіть кісточки побіліли.

- Ти що, Лазар, вже і вітатися перестав зі старшими?

Я під столом наступила на ногу свого супутника. Хай не забуває, що нам тут зариватися не можна. Інша у нас місія.