Чи то встигла закрити очі, то чи не встигла, а вже будять. Не хочу вставати! Вдома мене зазвичай піднімає мобільний. Кричить диким голосом: «Досить спати, маленька негідниця! Сонце жопку припекло!» Я намацую його і натискаю на кнопочку «Відкласти», а через 5 хвилин все повторюється, і так раз 6-8, поки відкладати стане нікуди. Потрібно скочити, вмитися, одягтися, нафарбуватися і побігти. «Прокинутися» в цю програму навіть не входить.
Але сьогодні це явно не мій мобільний.
- Дівчино, піднімайся! Кощію! Ну ви і спите!
- Походили б ви бабуся, по світах стільки, скільки ми, - буркнув Безсмертний і відвернувся до стіни.
Анастасія Світозарівна потягнула мене за рукав, і я безвольно дозволила вивести мене у двір.
- О-ох!
Жаліслива бабуся вилила на мене відро крижаної води.
Ось, виявляється, який він - єдиний спосіб миттєво прокинутися!
- Ну, бабусю... Ну, дякую... Збудили... - клацала я зубами, витираючись. - Я ж тепер уся мокра!
- А тобі все одно переодягатися, - Анастасія Світозарівна подала мені довгий гарний сарафан, вишиту бісером сорочку, м'які самошиті туфельки і повернулася в хатинку. Звідти долинув дикий крик.
Я, роздягнувшись, але, не встигнувши одягнутись, рвонула двері і... зігнулася від реготу. Кощій не піддався на вмовляння, і турботлива господиня вилила на нього воду прямо на місці. До моменту моєї появи він злазив з печі, мокрий і розпатланий.
Ох! Я згадала, що роздягнена, і зачинила двері.
Сарафанчик сіл, як на мене шитий. Тільки довгий, до підлоги, як я в ньому через стіну лізти буду?
- Нетті, ти готова? - виглянула Анастасія. - Дай-но оціню, - оглянула прискіпливо. – Гарно, як годиться. Ну-мо, швидко до столу.
- Так їсти ще начебто і не хочеться, рано.
- А коли захочеться, ніхто не запропонує. Сідай.
Я зайшла в хатинку. Безсмертний уже перевдягнувся. На ньому була довга сорочка, довгий синій пояс, кілька разів обмотаний навколо талії, білі полотняні штани, заправлені в легкі, літнього варіанту, чоботи. Стара причісувала йому назад вологе волосся, воно здалося мені набагато довшим, ніж зазвичай. А йому йде.
Цікаво, як я зараз виглядаю. Хоч би дзеркало яке.
На столі вже парувала їжа. Я з ранку наїдатися не люблю, але права бабуся, хто гарантує, що сьогодні буде обід або вечеря?
Я вхопила ще гарячий пиріжок.
- Ти їж, мила. А я і тебе поки причешу.
- Та що ви, Анастасіє Світозарівно, я сама.
- Їж, дівчинко, не смикався. Ви на мене, голубки, не ображайтеся, що так будила. Хіба вас по-іншому розбудити можна, молодих, стомлених? Та й встали б, то ходили б сонними мухами, а вам сьогодні потрібен гострий розум, увага та обережність.
- Так ми не ображаємося, - з повним ротом відповів Кощій.
- Майже не ображаємося, - додала я.
А бабуся все чесала і чесала моє волосся, потім заплітати почала (що там плести?), мені навіть важко якось стало.
- Та годі вже, Анастасіє Світозарівно! - я похитала головою і довга товста коса вдарила мене по плечу.
- Це що ще таке?!
- Подобається, дівонько? Так ти більше на кітежанку схожа будеш.
Ай да баба! Я із задоволенням розглядала своє придбання. Завжди хотіла таке довге волосся мати. Як же вона так робить? І коса біла, а я ж блондинка фарбована! Чудеса!
Анастасія наділа мені на голову обруч з довгими підвісками, насунувши на лоба.
- Ось так носять. Красуня!
Кощій теж дивився на мене з подивом, ніби вперше бачив.
- А цією маззю обличчя намажте.
Ми намастилися, але нічого не змінилося.
- Може, вона вже зіпсувалася? - понюхала я.
- Один одного ви будете бачити такими, як є, а ось іншим вона очі відведе, будуть вони в вас знайомих своїх бачити. Кощій, плащ свій з кістками і черепом зніми.
- Не зніму.
- Так в такому вигляді тобі в місті не можна з'являтися. Візьми білий плащ, який я тобі наготувала.
Безсмертний заперечливо похитав головою.
- Костику, не пручайся, ховай його в рюкзак, бо вся операція зірветься.
- Тільки не туди, - стара подала нам простору полотняну сумку. - Перекладайте все необхідне.
Кощій знехотя зняв свій дорогоцінний плащ, охайно згорнув рулончиком і сунув в сумку:
- Добре.
- Діти, час у дорогу, до світанку ви повинні бути на місці. А виберетеся з Китежа благополучно, налаштуйте клубочок на сестру мою середню, Зоряницю. Я більше в пророцтві, на мапі записаному, нічого не розберу, а сестра моя, може, і знає що. Постарайтеся, голубки, світ цей врятувати. Дуже помирати не хочеться, - схлипнула старенька. - Прощавайте, голуби!
- Ми не прощаємось, люба Анастасіє Світозарівно, - поклала я руку їй на плече. - Все вийде.