Глава 33. Передбачення альвів. Частина 2.

Як і обіцяла, Матильда принесла нас до  лежбища драконів,  перезнайомила зі своїми подружками і навіть зводила в ясла. Вони все ж таки скористувалися моєю порадою, організували чергування по дві виховательки на групу малят, що значно полегшило життя драконих. Тепер малюки весело носилися по печері, а мами вільно літали по здобич, та й просто валялися на травичці.

Дочка Матильди була чарівним дракончиком з мене зростом, круглими очима-плошками, нежно-зеленим «слюнявчиком» і вічно задертим вгору чорним хвостом. Вона, і справді, говорити поки не вміла, тільки мукала, зате вже швидко бігала, тремтячи крихітними зеленими крильцями, любила, коли її лоскочуть по животику і ще їй подобалося лизнути мене в ніс шорстким язиком.

Ми вдосталь награлися з малятком і скуштували фірмового шашлику, приготованого особисто Матильдою. Потім вона привела подругу сапфірового кольору, дракониху Ізольду. Вони поділили нас, щоб легше було підніматися вгору, і полетіли. Піднятися їм вдалося досить високо, правда, було помітно, що вони з усіх сил намагаються утриматися у розрідженому повітрі. Ізольда опустила Кощія на більш-менш зручний уступ, туди ж зістрибнула я з криком «Лови!» Треба було не попереджати, Безсмертний розсудливо відскочив, і я гепнулася на камені. Матильда опустила голову під крило і щось витягла зубами, потім кинула мені, це виявилася чорна лусочка.

- Казала, не дам більше, але куди тебе дінеш, може, з гір доведеться вас знімати. Тільки не думай лоскотати по той бік скель, я ж туди все одно перелетіти не зможу, помирати доведеться зі сміху.

- Не буду!

- Тоді добре! Повертайтеся з перемогою! Ми будемо чекати! Наші дракончики повинні жити!

Матильда махнула крилом і полегшено стала спускатися слідом за Ізольдою.

Ну, ось, знову ми залишилися одні. Я подивилася вгору. Як і говорили, верхівки гір були дещо зруйновані часом і цілком прохідні. Ще трохи - і ми побачимо те, чого не бачив ніхто з цього боку гір, побачимо те, що за перевалом.

А донизу... Донизу краще і не дивитися. Краще не бачити, як опускається Матильда, кружляючи, немов кленовий листок, і розміром вже не більша нього...  

Бр-р-р!..

А тут важко дихати, та й досить холодно, добре ще, що нас надійно екіпірували: хутряні чобітки, рукавиці, шапки, тепла куртка у мене. Кощій сказав, що його суперплащ працює при необхідності з підігрівом, а потрібно - з системою охолодження. Везунчик!

Ще за моїм особистим малюнком нам виготовили спецвзуття з шипами, а також зібрали комплект для альпіністів: кирки, мотузки, кілочки. Але, гадаю, вони нам і не знадобляться. По таким скелям я частенько лазила в околицях Великої Ялти без усякого снарядження. Зате рюкзаки великі, може, викинути все непотрібне? Чи стане в нагоді ще? А хай Кощій забирає, він же чоловік, чи як?

- Подорожній, за мною! - махнула я рукою і полізла вгору.

У передчутті невідомого якось не сиділося на місці, і я рвалася вперед, все прискорюючи хід. Мені навіть жарко стало, і я скинула рукавички, так набагато зручніше чіплятися за каміння. Кощій спробував вирватися вперед, але трохи не зірвався, і йому довелося повернутися на, так би мовити, протоптану мною доріжку. І я змогла досягти вершини першою! Ще секундочка - і я вже стою на вершині! І погляду моєму відкривається картина цілого світу!

Ось це видовище!

- Дивись, Костику, дивись!

Кощій вже стояв поруч і дивився на оповиту туманним серпанком далечінь.

- Дивись! Дивись! - закричала я. - Дай мені скоріше мапу! Ці вірші, які написані там!

Кощій витягнув свиток.

- Ось тут, дивись! «Нехай Шестирука богиня Ара дорогу вам своїм вкаже тілом». Бачиш, - я показала пальчиком вниз, - озеро, з нього витікає річка, дуже велика річка, вона, практично, ділить рівнину навпіл і впадає в інше озеро шістьма рукавами. Чому б і не назвати її Шестирукою богинею?

- Схоже, схоже!

- А ось це, читай! «Нехай Око Миру вас в сльозах вимиє». Друге озеро тобі нічого не нагадує? З одного боку впадає шість рукавів, з іншого витікає з десяток невеличких річечок. Чим не Око Миру з віями?

- Можливо. Виходить, у вірші все правда? І нам слід дотримуватися його, як інструкції.

- І з чого ж слід починати? Зараз прочитаємо з самого початку.

«Нехай духи чотирьох стихій

Прийдуть відважним  на допомогу.

Перш за все вам потрібно отримати

Духів землі незриме Благословення».

- Що це може означати? - озирнувся Безсмертний, немов я йому - «Велика енциклопедія Кирила і Мефодія» або Вікіпедія. - Гей! Агов! Духи землі! Мовчать.

- Благословення ж незрима, може, ми його вже отримали, тільки не помітили цього.

- А як щодо інших рядків?

- Розберемося на місці. Поки що нам чітко вказано, що слід рухатися уздовж річки, скупатися в сльозах Ока Миру (цікаво, навіщо?), А далі побачимо. Деякі знаки ми вже точно не знайдемо, чорна стіна кінця світу не дуже далеко від озера, а поки ми туди доберемося, буде ще ближче.

- Тоді нам слід подумати про спуск. - Кощій підійшов до краю прірви. - І, знаєш, я ніяких варіантів не бачу.