Глава 29. Підводна полонянка.

Коли в очах розвиднілось... Коли в очах розвиднілось, я побачила голови Люсьєна та Кощія, що схилилися наді мною...  на тлі пропливаючих по своїх справах різнокольорових рибок. Я дихаю!

Захват розлився по моїй свідомості. Я підскочила, налякавши своїх супутників, і почала кружляти і перекидатися в воді. Ось це клас!

- Що з нею? - почувся переляканий голос келпі.

- Тепер вже все в порядку, - відповів Безсмертний. - Нетті! Закруглюйся з експериментами, рибки працюють чудово, час в дорогу.

Я підпливла:

- Люсьєн, а дія рибки надовго?

- Напевно, поки рибка жива.

Заспокоїв. Сподіваюся, моя ще в розквіті сил і енергій, а  не пенсіонерка?

- Ага. А якщо нам треба буде на сушу?

- Якось я цим не поцікавився.

- Та ти!.. Та ти!.. - у мене слів не вистачило для вираження того, що я про нього подумала.

- А мене це якось не стосується.

- Ах, його це не стосується?! А як щодо кінця світу? Вже він торкнеться всіх і всього, навіть цього моря!

Келпі якось відразу посмутнів.

- Заспокойся, Нетті, - взяв мене за руку Кощій. - Думаю, все це вирішується елементарно, не роби проблему з кожної дрібниці.

- Для вас все дрібниці, все ви, чоловіки, такі, - спробувала образитися я, але дуже вже хотілося швидше насолодитися усіма красотами підводного світу. - Гаразд, поспішаємо до морської цариці.

І ми попливли, тримаючись за спину келпі, що знову перетворився на конячку, так йому було зручніше буксувати нас.

                                                   * * *

Бурштиновий замок виріс перед нами, несподівано проявившись, як зображення на фотографії, і заграв, засяяв теплим сонячним світлом, народженим бурштином. Бурштин сам по собі камінь теплий, світлий, живий. А тепер уявіть його в якості будівельного матеріалу. Стіни, колони, навіть дах вистелений сонячними пластинами. Хотілося в казку? Ось вам, маєте.

Нас вже чекали. Дві хихикаючі русалоньки кидали закличні погляди на моїх супутників. Вони зовсім не були схожі на своїх річкових родичок і здавалися дуже юними і безтурботними. Вони провели нас до палацу повз охорону – зубастих монстрів з головами крокодила і тілом змії.

У палаці краси невимовної всі меблі були теж краси невимовної, із самого справжнісінького бурштину, і тільки два трони - золоті, інкрустовані яскравими дорогоцінними каменями, що відразу привертало до них увагу. Один був порожнім. На другому сиділа білява кучерява дівчина в туніці з розрізами до стегна, прикрашеній білими і рожевими перлинами, такий же вінець вінчав її голову. Я здогадалася, що це і є морська цариця. Та вона не старша за мене!

Побачивши нас, володарка морська залишила крісло і поспішила назустріч.

- Я так чекала! Так чекала! Вже боялася, що не прийдете!  Спасибі, друже, що ти привів гостей в мій палац, - вона  голосно чмокнула келпі в ніс, внаслідок чого той знову перейшов у людську подобу в очікуванні повторного поцілунку, якого, втім, так і не дочекався.

Швидко водяні конячки прилаштовуються, його тут уже називають другом!

- Велика цариця морська Нана, - схилився в поклоні Люсьєн. - А це мої друзі, Кощій Безсмертний і Нетті Кощієнко.

- Ой, як цікаво! - сплеснула в долоні цариця. - Я про Кощія стільки казок прочитала, а про  Нетті навіть не чула. Розповісте мені все про себе?

- А звідки ви…

- Ні-ні-ні, тільки на «ти», - перебила мене Нана.

- Добре, звідки ти знаєш про Кощія? Наскільки я знаю, в цьому світі казок про нього немає, ми сюди нещодавно потрапили.

- А я не з цього світу, в наших казках Кощій - великий чарівник і лиходій, чахне над златом і робить капості всім в окрузі. Я й подумати не могла, що він такий симпатичний. У мене в дитинстві книжка була «Казки Пушкіна».

- Стоп. А ось з цього моменту детальніше. Де ти раніше жила?

- Ой, це зовсім інший світ, ти не знаєш...

- Місто?

- Во... Воронеж...

- Ай да Пушкін! - вигукнула я.

- Ай да сучий син! - підхопила Нана. - Так ти теж звідти?

- Так, тільки не з Росії, а з України, з Дніпра.

- Сусіди! - розпливлася в усмішці морська цариця.

І ми ніжно обнялися. Чоловіки здивовано лупали очима.

- А як же ти тут опинилася, Нана?

- Ах, сумна історія. Відпочивала в Алушті, плавала на надувному матраці, заснула, запливла у відкрите море, потрапила в шторм і пішла на дно. Усе.

- Усе?

- Майже. Під водою я потрапила у вир і опинилася тут. Я вже думала, що почалися передсмертні галюцинації, коли мені запихали рибу в рот, але я проковтнула її і стала дихати у воді. Сон чи галюцинація, але я тут живу вже другий рік. Морський цар запропонував мені стати його дружиною, його колишня пропала безвісти, катаючись у Острова Загиблих Кораблів на морському змії, і я погодилася. Вдома у мене ні з ким серйозних стосунків не було, а Ялтей виявився привабливим і вихованим чоловіком. Я в нього закохалася по самі вуха, тільки йому цього не кажіть. А зараз він пішов на війну, я дуже за нього переживаю і сумую. Може, залишитеся до його повернення?