Глава 28. Загадка Мертвого лісу. Частина 3.

Плисти по річці сидячи на мокрому коні виявилося зовсім не так романтично, як хотілося б. Хоч вода була не холодною, але все залежить від тривалості перебування в ній. Я подумала, що до Мертвого лісу цілком можна було доїхати в кареті або хоча б на упсах. Чому, цікаво, хороша думка зазвичай приходить після? Я стала вимагати перерви і відпочинку, келпі підтримав мене, сказавши, що йому теж пора пополювати і охолонути. Зупинилися на тому, що зробимо зупинку біля селища татів. У мене вже зуб на зуб не потрапляв, коли ми зайшли до симпатичного будиночку, в якому нікого не було. Кощій привітався, і йому відповіло кілька дитячих голосів.

Я чула розповідь Безсмертного про народ невидимок, але побачити це на власні очі, а точніше - не побачити, виявилося шокуючим. Голоси дзвеніли, предмети рухалися.

Але мене зараз цікавила тільки палаюча піч з казанком. Ми сіли ближче до вогню, щоб висохнути.

Дітлахи насипали нам місцеву варіацію борщу і навперебій розповідали, що чудовисько, яке ловив Кощій, все ж таки заснуло, приспане власним сонним газом, таті перетягли його в с підготовлену клітку на краю селища, де воно живе і процвітає нині. Годують його регулярно і до єдиної незручності у вигляді втраченої свободи воно потихеньку звикає. До того ж заповзятливі таті відшукали втрачений Кощієм протигаз і навчилися збирати сонний газ в спеціальні мішечки із шкірки  якогось місцевого овоча. Потім його фасують в мішечки меншого розміру і вже налагодили продаж безпечного швидкодіючого снодійного сусіднім племенам.

Молодці, з усього вмудряються гроші зробити.

Коли ми поїли і висохли, діти зводили нас до клітки, вони навіть переконували нас підійти ближче, мовляв, у Шоршика, як назвали чудовисько, тільки вчора зібрали сонний газ, і він зараз є небезпечним, але ми вирішили не ризикувати.

Ми повернулися в будиночок, і дітлахи умовили нас залишитися до повернення з поля батьків. Втім, довго вмовляти не довелося. Знову в воду я не рвалася, а, з огляду на той факт, що до моря ми б дісталися тільки вночі, то чи не краще скористатися народною мудрістю, що ранок вечора мудріший? І ми без докорів сумління подарували кілька годин до заходу сонця сну, бо останні дні виспатися якось не доводилося, і невідомо, що чекає нас далі.

                                           * * *

- Мама! Тато! Тихесенько! У нас гості сплять!

Добрі дітки і мертвого підняли б своїми криками. Нічого не вдієш, і ми з Кощієм піднялися, продираючи очі. Сонце вже сідало, і таті стали видимими. У будинок якраз заходили чоловік і жінка середніх років, світлі і усміхнені, дуже приємна пара, ніколи б навіть не подумала, що це не звичайні люди. За ними стрибали, мов пружинки, троє малюків.

- Подорожній?! - підскочив господар, обіймаючи Кощія.

- Я ж казала, що він повернеться. Здрастуй, Подорожній! А хто це з тобою? - повернулася до мене господиня.

- Це тітка Нетті! Це тітка Нетті! - стрибаючи, повідомляли навперебій малюки.

Боже, як вони з цієї гвардією справляються? З маленькими таті я познайомилася, коли вони були невидимими, а тепер з цікавістю розглядала спритні непосидючі фігурки, розбираючи, де Сил, де Рума, а де найбільший пустотливий Лик.

- А це мама Лутай і тато Рум!

- Ну ось, нас вже представили. Ми дуже раді, Нетті, зустрічати гостей в своєму будинку.

- Дякую, Лутай.

- Ой, ви ж голодні!

- Та нас уже погодували ваші дітки, маленькі господарі.

- Мамочко, це коли було? Ти приготуєш зараз що-небудь смачненьке для гостей? - хитро примружився Сил.

- Приготую. Якщо Рума буде мені допомагати, а ти принесеш ще дрів, - посміхнулася Лутай. - А за столом ви нам все розповісте.

Жінки закрутився коло печі, а Рум підсів до нас:

- Ми бачили, як тебе, Подорожній, врятувала птаха Рух, коли Шоршик (так ми назвали чудовисько) на тебе падав. Ми знали, що вона шкоди тобі не заподіє, але куди ти подівся? Що було далі?

Кощій розповів коротко про події, які відбулися після його чудесного порятунку гігантською легендарною птахою. Правда, все довелося повторити для Лути, коли сіли за стіл. Потім розповіли про мету нашої подорожі.

- Да-а, в ліс ми не ходимо. Там ці гриби... - зітхнув Рум.

- А ось у нас гриби їдять, - вставила я своє слівце.

- Та ну? - здивувалася Лутай.

- Так-так. І варять, і смажать, і солять, і маринують. Вони такі смачні - пальчики оближеш. Особливо мариновані, з різними приправками. Та й супчику б зараз поїла... - розімріялася я.

- А хіба вони на вас не нападають? - запитав Лик, витираючи рукавом ніс.

- Ні-і, у нас вони не літають, не бігають, а, навпаки, ховаються від нас під листям. Тому що багато на них мисливців. Особливо після дощу всі поспішають в ліси. Справжнє полювання! Ідеш, палицею в листі колупаєшся! А! Ось ти де сховався, красунчик! І в кошик його. Буває, інколи, цілий кошик назбираєш, міцних, смачнючих.

Таті недовірливо хитали головами.

- Це добре у вас, - посміхнулась Лутай.