Сонне місто порадувало нас тишею і спокоєм. Ми зробили віраж над замком, але нас ніхто і не помітив. Воїни сиділи, стояли, лежали, слухаючи чергову жалісливу історію, що розповідала Марушка, тобто, Марукка, яка висіла на своїй літаючій платформі над містом. Молодець, здібна учениця. Я навіть зазначила деяку взаємну інтеграцію армій. Передні фланги розміщувалися вже упереміш, і пили ель із загальних бочок.
У замку нас зустріли, як знатних гостей і до закінчення виступу Марукки навіть нагодували. Коли королева увійшла до вітальні, ми з Кощієм сиділи на дивані, і він мені на вушко розповідав анекдоти з життя русалок. Побачивши господиню замку, шепнув:
- Про русалок - ні слова!
І ми розсміялися.
Марукка подивилася на нас невдоволено, їй явно не подобалися наші відносини з Безсмертним. А я ще й підлила масла у вогонь, невинно приклавши голову до його плеча.
Королева навіть зубами заскреготала:
- Є привід для радості?
- Ну що це таке: ні здрастє, ні до побачення? - запитала я, притискаючись до Кощія тісніше.
- Ти б спочатку баньку витопила, їсти посадила, спати постелила, а потім би вже і розпитувала, - додав він фразу з народних казок.
- Наскільки я знаю, поїсти ви вже встигли, а баньку я вам зараз сама приготую, - процідила крізь зуби магічка, - і спати покладу. Потім. Що ж, здрастуй, Кощій!
- Здрастуй, якщо не жартуєш.
- Це ти нині розжартувався. Є хороші новини?
- А зі мною привітатися? - влізла в розмову я.
- Здрастуй, Нетті, - Марукка мало не спопелила мене очима.
- Моє вітаннячко.
- Так знайшли ви камінь?!
Кощій мовчки поліз до кишені і дістав обидва камінчика.
- Яке щастя! - королева полегшено сіла на лаву. - А я вже змучилася вся. - Горло тільки чарами і підтримую. Самій вже від цих всіх історій нудить. А вони слухають!
- А про прохід в наш світ щось дізналася? - запитав Безсмертний.
- Так, дещо.
- Ми сповнені уваги.
- По-перше, підтвердилося, що закрили світ саме стародавні альви.
- Так у цьому ніхто і не сумнівався! - фиркнула я.
- По-друге, ключ вони заховали біля Алатир-каменя, який знаходиться на острові Боаяні.
- А де цей острів?
- Ось тут і починається найцікавіше. На мапах... такого острова немає.
- І де ж він? - нетерпляче вигукнула я.
- Він розміщується за Краєм Світу.
- Але як можна знайти його там, де вже нічого не існує?
- Абсолютної порожнечі не буває, а острів – це творіння богів.
- Добре, - кивнув Кощій, - я навіть згоден повірити в це, але як ми в цій неабсолютій порожнечі відшукаємо острів?
- Існує мапа Порожнечі, того, що за Краєм Світу.
- Оце так! - присвиснув Безсмертний. - Дійсно, фантазія Всесвіту невичерпна. З одного боку це навіть непогано. Ми одним пострілом вб'ємо двох зайців: і ключ заберемо, і камінчики там залишимо, чим далі, тим краще.
- Нехай так, - кивнула я, - показуй мапу.
- А ось її у мене і немає, - знизала плечима Марукка. - Альви, коли прохід закрили, ключ завезли подалі, туди, куди ходу немає, а мапу теж приховали непогано.
- Де ?!
- Вона у морського царя, зберігається в скарбниці і передається строго у спадок.
- Круто, - ахнула я.
- І які у нас шанси потрапити до нинішнього морського царя на прийом і попросити передати раритет в хороші руки? - запитав Кощій.
- Ніяких. Якщо, звичайно, ніхто з вас не вміє дихати під водою.