Глава 26. Сваха. Частина 1.

У моїх очах назавжди закарбувався беззбройний Кощій і двометровий меч над його грудьми.

Раптово тонкі гілки вислизнули з моїх рук, і я полетіла вниз, прямо на звіроподібного гобліна. Хоч раз не на Кощія звалилася, а то вже думала, що у мене комплекс розвивається. Воїн хрокнув і став завалюватися назад, я розсудливо відстрибнула геть, щоб він мене мечем не зачепив. Але, здається, він зачепив щось інше. Лезо опустилося між його ногами, і пролунав дикий пронизливий вереск. Диви, відразу бас на дисконт виправив, - здивувалася я.

Поки всі виходили зі ступору, Безсмертний встиг піднятися і відшукати свій меч.

- Де килим-літак? - крикнув він.

- Самоліквідувався!

- Що?!

- Але гравілет у мене!

- Слава небесам! Але до чого причепити його?

Я кинула невпевнений погляд на поваленого супротивника.

- До живих істот - не можна! - похитав головою Кощій.

Гобліни звужували кільце, криві шаблі зловісно поблискували у відблисках сонця, що заходило.

Мій погляд впав на відламану гілку, і я наблизила до неї гравілет.

Кощій, відбиваючи перші удари, зробив круглі очі.

- А у нас вибору немає, - відповіла я на його німе запитання і приліпила чорну коробочку до шорсткої кори.

Гілка ледь не вислизнула з моїх рук. Я не встигла отямитися, як Подорожній підхопив мене, саджаючи перед собою, немов на коня, і ми злетіли вгору, залишивши здивованих гоблінів з піднятими вгору головами.

                                            * * *

Ви літали колись на мітлі? Ні? Я теж. Але, думаю, на гілці - дуже схоже, а може, і ще гірше. Навіть на драконисі було легше знайти рівновагу. Нас без кінця завалювало то вправо, то вліво, якби не Кощій, я б уже сто разів звалилася. Ніс гілки то заривався до землі, то підскакував вгору. Ось це атракціон!

Більше ніколи не буду на гілках літати. І на мітлах теж!

Попереду блиснула витка стрічка річки. Не вистачало ще впасти у воду. Не люблю я нічних купань у водоймах з неоприбуткованою живністю. Так і здається, що ось-ось з чорної води з’явиться усміхнена морда далекого родича Нессі по материнській лінії. Або по батьківській, мені, в принципі, без різниці.

Наш непізнаний літаючий об'єкт дав крен і увійшов в піке.

Я заверещала, але Кощій заспокоїв мене, прокричавши над вухом:

- Спускаємося!

Спускаємося, так спускаємося. Я що, проти? Тільки не так же швидко! Мало не біля самої землі гілка вийшла з піке і, як ні в чому не бувало, тихесенько вляглася на піщаному березі. Типу, вона і не літала. Гаразд-гаразд, я їй пригадаю, вирішила я, встаючи з повітряного скакуна. Хоча при чому тут бідна гілка, вона теж, мабуть, у повному шоці від таких змін у житті. Де цей пілот-самозванець? Недоучка! Я спробувала озирнутися, та світ поплив в кругосвітню подорож, і я гепнулась на пісок.

Коли запаморочення унялось, я вирішила все ж пошукати Кощія.

Він сидів біля самої річки, спиною до мене,  зігнувся, як дідок якийсь нещасний. Мені навіть стало його шкода.

Так шкода, що я підкралася ззаду і, щоб налякати і розвеселити його, голосно гавкнула.

Кощій повільно повернувся до мене. Не оцінив жарт. В його очах було стільки муки та відчаю. Так що могло трапитися? У нас вже і так сталося все, що могло. І раптом майнула здогадка:

- Ти загубиив камені ?!

Безсмертний заперечливо похитав головою.

- Фух, а я перелякалася...  А в чому тоді справа? Звідки ця вселенська туга в очах?

Тільки зітхання у відповідь.

- Кощеїк, Костику, ти мене не лякай! Краще відразу скажи, що сталося?

- Не бійся, тебе це не стосується.

- А кого? Тебе? Тим більше ти повинен мені все розповісти! Я ж твій друг. А для чого на світі друзі? Допомогти щоб у важку хвилину, підтримати...

- Нетті, ти нічим не зможеш мені допомогти.

- Що трапилося? Говори негайно!

Кощій відхилив полу плаща і оголив руку, рукав до ліктя був підкочений і на темній шкірі виднілася рана - поріз сантиметра чотири завдовжки, він злегка кровоточив.

- Гоблін мечем зачепив?

Мандрівник кивнув.

- Ну, нічого. До весілля заживе. Це ж подряпина!

Кощій знову зітхнув і відвернувся від мене.

- Так у чому справа? Померти від втрати крові тобі не загрожує. Давай, зав'яжу чимось. Не роби проблему з нічого! Рана не смертельна. Та якби навіть смертельна була, тобі це не страшно, ти ж безсмертний!

Кощій подивився на мене, як на нетямуще маля:

- У тому то й річ, що не безсмертний!

Я здивовано закліпала і сіла поруч.

- Мабуть, я не тільки половину пам'яті втратив, а й здатність до регенерації теж. Ця подряпина повинна була затягнутися за лічені секунди, а кров досі йде.