Глава 25. В полоні у велетнів. Частина 3.

Точно, ми у кишені. Стало темно. Судячи з долинаючи криків, нас продовжували ловити, а хтось, сховавши приз, тобто, нас, віддаляється від «поля бою» навшпиньках, щоб ніхто не помітив. Крізь тканину пробилося сонячне світло, отже, ми вийшли на вулицю. Викрадач побіг. Ой, на американських гірках і то легше було! Нутрощі мало не вивернулися навиворіт. Боляче, зате не довго.

- Як ти, Нетті? – озвався Кощій.

- Ні-пе-ре-вер-ше-но! Де ти раніше був?

- Тебе шукав. І ельфенятко.

- Поки ти шукав, я його знайшла.

- І де він?

- Сподіваюсь, вже у своїх.

- А ти чому повернулася?

- Тебе шукала.

Поговорити  довше нам не вдалося. Викрадач став вивуджувати нас з кишені. По правді кажучи, він був досить обережний, щоб не переламати нам кістки, але далеко не достатньо, щоб не додати синців і шишок до вже існуючих. За хвилину ми стояли (правда я так заколисалася, що відразу сіла), на величезному камені, і змогли озирнутися.

Судячи з усього, ми перебували з тильного боку міста турсів. Так як стіна була суцільна, ми могли тільки чути шум всередині, мабуть, нас досі шукали, але поки ми були в безпеці щодо основної маси турсів. Та хто ж нас викрав?

Перед нами стояв невеликий велетень (вибачте за оксюморон). Так ось в чому справа! Це була дитина, ростом вища одноповерхового будинку, але дитина.

- Іграшки, - сказав він і сів навпочіпки, так, що його очі опинилися на рівні нас. - Мої іграшки!

Його голос був набагато вищим, ніж у дорослих велетнів і його цілком можна було зрозуміти. Так може ми зможемо поговорити?

- Як тебе звати? – кричати довелось в увесь голос.

 - Розмовляючі іграшки! – зраділо дитинча велетнів.

Кощій поклав руку на ефес меча.

- Ми не іграшки! - прокричала я. - Ми - живі!

- Живі?

- Такі, як ти, як твої тато і мама, тільки маленькі!

-  Оце так!?

- Як тебе звати?!

- Еуххан. Мама називає мене Ехі.

- Слухай, Ехі, нам потрібна твоя допомога!

- А тебе як звуть?

- Нетті! Ехі, ти вже великий...

- А його? - тицьнув хлопчик брудним пальцем в мого супутника.

- Подорожній. Послухай, ти вже великий і повинен все розуміти.

- Угу, - кивнув Ехі.

- Ти б хотів, щоб хтось величезний зловив тебе і посадив у клітку або в кишеньку?

Дитина закотила очі, уявляючи ситуацію в кольорі.

- Ні-і.

- Ми теж не хочемо такого. Не можна розумних істот позбавляти волі! Ти розумієш?

Еуххан кивнув.

- Можна дружити, грати.

- Хочу дружити!

- Ти знаєш, де в лісі живуть ельфи?

Ехі знову кивнув:

- Вони прийшли недавно в наші ліси.

- Там є діти, такі, як ти, з ними можна грати.

- Туди не можна. Мама каже, ельфи стріляють гострими шпильками.

- Дуже погано, коли народи воюють між собою. Але хіба діти хочуть воювати? Діти хочуть грати. Віднеси нас до ельфів, і ми тебе познайомимо з малюком Едріелом.

Очки у Ехі загорілися:

- Добре, тільки мамі не кажіть.

Він посадив нас на долоню і відправився до лісу. По дорозі я розповідала йому, зрозуміло, в доступній дитині формі, про назріваючу війну, про Спляче місто, про кінець світу.

- Стій, Ехі! - ми підійшли досить близько до лісу, і я побачила націлені в нашу сторону стріли. - Буде краще, якщо ти почекаєш нас тут. А ми пояснимо ельфам, що ти не бажаєш їм зла, і приведемо тобі одного, щоб ви познайомились і могли гратися.

Малий велетень слухняно зупинився і сів на траву.

 - Віддай нам килим-літак, так ми зможемо повернутися набагато швидше.

Еуххан здивовано знизав плечима.

- Килим, він з одного боку зелений, як трава, а з іншого - сірий, як камінь, ми на ньому летіли.

- А, ганчірочка, - Ехі витягнув з кишені такий пожмаканий літаючий об'єкт, що й не пізнати.

- Він! - зраділа я. - Чекай, нікуди не йди!

Через кілька хвилин ми вже були в таборі біженців. В першу чергу попередили охорону, щоб ні в якому разі не стріляли в дитину. У другу - вирушили до старійшин.

- Я не знаю, як вам дякувати, - з очей старого ельфа, що не випускав з обіймів онука, котилися великі, як діаманти, сльози. - Я вже не сподівався побачити знову свого Едріела!

- Будь ласка, будь ласка. Але зараз нам потрібно познайомити його з дитиною велетнів.

- Що?!!!  При всій моїй повазі...  При всій моїй вдячності...  Ви самі тільки врятували його з лап цих чудовиськ і тепер хочете знову віддати їм?!