Глава 17. Не хочу в екстремали!

Все промайнуло, і я стрілою влетіла в тунель, ще почувши за спиною захоплені крики з приводу нової королеви. Чи багато треба їм для щастя? Прощавай, стара королево, бо вони вже славлять нову. Що ж, цей етап життя закінчений, вижити б в наступньому…

Все відбувалося так швидко, що думки залишилися десь далеко позаду. Кермо не дуже слухалося, я кілька разів врізалась у зустрічні камені. Раз мене взагалі крутануло навколо осі. Але, хоч як, а човник тримається на плаву. Правда, дно нагрівається потроху, незважаючи на теплоізоляційний матеріал. Ой, мамочки! На вильоті з печери мене чекають такі валуни, що без купання не обійдеться, а долітаючі бризки доводять, що вода не надто збирається остигати по дорозі. Це тобі не казка, де кипляче молоко омолоджує, не хочу зваритися!!!

Попереду з'явилося світло, очі мої розширилися в очікуванні неминучого удару, пальці так вчепилися в борти, що побіліли. Я вже не намагалася керувати рухом човна, а думала тільки про те, як довше в ньому  втриматися. Тунель закінчився, я вилетіла в печеру, де вигрівалися драконячі яйця, і вже бачила, як потік попереду врізається в камені, віялом злітаючи вгору, як раптом човен продовжив свій шлях без мене, а я якимось чином піднеслася під склепіння печери. Я скосила очі. Мене, як кошеня за шкірку, несла зубами за одяг моя Матильда!

Опинившись на твердій поверхні, я розцілувалася зі своєю великою подругою.

- А я... А ми... - захлиналася дракониха. - Вода як пішла, ми так зраділи! Щастя яке! А тебе все немає...  Я чергування встановила...  Сама відходила тільки за обідом змотатися...  Боялася проґавити. І, як завжди, коли чекаєш-чекаєш, так несподівано - човен! Ледве встигла тебе вивудити! Ну, розповідай, що там було?

- Потім розповім, - махнула я. - Як малятко?

- Пішли, подивишся.

Ми пішли до яйця. Матильда перетягнула його подалі від річки, мабуть, щоб не перегрілося. Я погладила білий бочок, притиснула вухо:

- Тихо.

- Спить, - пояснила дракониха. –їсти хочеш? Так що я питаю? Сиди тут, зараз підсмажу і принесу.

Крім того, що Матильда вирушила за м'ясом, вона ще й іншим повідомила про моє повернення. Не встигла я приступити до пахнучого  димком стегенця (ох і смачно моя подруга готує), як в печеру одна за одною потягнулися драконихи, кожна представлялася і розсипалася в подяках. Так, приємно зробити кому-небудь добро. У мене після стількох похвал рівень самооцінки плигнув вгору, як у стрибку з жердиною. Виявляється, я сама смілива, сама розумна, сама безкорислива, сама самовіддана і ще з десяток титулів, що починаються зі слова «сама».

Після ситного обіду проти закону Архімеда, за яким належало поспати, ми вирушили з Матільдою на пошуки човна. Як я і думала,  його винесло з печери і розбило об валуни, ми знайшли його, спотворений, серед каменів (уявляю, що було б зі мною, якби дракониха не вихопила мене до зіткнення). Відшукали і мотузку, вона заплуталася в чагарниках.

Коли я повідомила, що мені час відлітати, Матильда дуже засмутилася.

- А може, почекаєш народження малятка? - пригнула вона голову, заглядаючи в очі. - Так хочеться, щоб при цьому був присутній хтось близький. Я трохи боюся…

- Я б з радістю, але не можу. Кінець світу наближається. Потрібно зупинити чарівницю, інакше...

- Нічого не говори, я все розумію. Ти турбуєшся про всіх нас. Я відвезу тебе, куди скажеш.

Я, дійсно, відчувала неясне занепокоєння. Надто вже затрималася. Раптом Кощій розшукав портал? Може він піти без мене? Це питання мучило мене і не давало насолодитися товариством драконів довше. А може, з ним щось сталося? В голову почали лізти різні думки. Хоча, що з ним може трапитися? Він же безсмертний! Ні, час у дорогу, а то мене мої ж думки зжеруть живцем.

- А як ми будемо летіти? - запитала Матильда. - Давай, я тебе в зубах понесу.

- Ні-і-і, - покачала головою я, згадуючи, як вона мене тягла з річки.

- Тоді, в пазурах. Я обережно, за одяг.

Я відчайдушно замотала головою, уявляючи, як одяг рветься, і я лечу з висоти драконівського польоту, відповідно до закону земного тяжіння, вниз.

- Я поїду на твоїй спині.

- Скотишся, - лаконічно пояснила Матильда.

- У мене мотузка є, не скочуся.

Деякий час я мудрувала, намагаючись узгодити положення трьох незалежних тіл - мого, драконихи і мотузки - з метою спільного повітряного пересування. Нічого не вийшло. Чи то Матильда занадто крута, то чи мотузка занадто слизька, то чи я занадто маленька, але мотузка плуталася, згорталася, злітала, зав'язувалася вузлом і ніяк не збиралася триматися.

Дракониха з цікавістю спостерігала за моїми діями.

- Сказала, давай, в зубах понесу, Нетті!

- Та ні, сідло б роздобути...

Матильда хмикнула.

- Гаразд, обійдемося без сідла. Ти можеш взяти в зуби мотузку?

Дракониха кивнула і підхопила її ротом:

- Не дуже смачно. Тільки заради тебе.

- Добре! Так і полетимо! Я зараз сяду тобі на спину і буду триматися за мотузку. Навіть, якщо впаду – ти мене втримаєш. Я готова...  майже!