Глава 14. Клин клином вибивають

Туман ставав усе густішим, і я вже вирішила повертати назад, та потім стало трохи видніше і під ногами вже не багнюка, а камені. Пройду ще трошки. У роті пересохло, я відпила ковток води і хотіла намочити свій імпровізований респіратор, тобто, край курточки...  Ой, куди ти? Та що ж я за роззява? Глечик вислизнув з рук і впав, вода вихлюпнулась і швидко випарувалася з гарячих каменів. Я підняла посудину. Ні краплі. Що ж робити? Повітря вже обпікає бронхи. Я озирнулася. Неподалік блиснула калюжка. Дивна вода якась, райдужна. Пити не буду, але намочити курточку можна. Я опустила глечик і раптом дивним чином рідина сама потягнулася до нього, знехтувавши всі закони земного тяжіння. Від несподіванки я впустила глечик, він впав, і калюжка моментом всмокталась всередину, одна ямка й залишилася. Я підняла його, потрясла...  Не виливається. Розбиратися потім буду, я тут скоро задихнусь. Треба вибиратися.

І раптом я побачила очі. Два зелених ока ласкаво дивилися на мене з землі. Мені здалося, що навколо мене поле, лагідний вітерець лоскоче скроні, мама несе мене на руках і тихо співає колискову. Я слів не розбираю, але мені легко і спокійно. І навколо ромашки, ромашки... Тільки чому вони зелені? Я потрясла головою і знову побачила багряний туман і смарагдові очі якихось мутантів-черепах, які заполонили все навколо. Знову промайнуло поле  і почулася колискова пісня, але я встигла встромити нігті в долоню. Біль повернула мене в реальність. Так ось що тут! Чим же забити це солодкі звуки? Колискова зазвучала наполегливіше, дико захотілося спати. Я з усіх сил вчепилася в долоню нігтями, навіть закапала кров, але болю вже не відчула. Я зрозуміла, що ось-ось втрачу свідомість. Ніжні звуки, здавалося, паралізували. Чим же їх заглушити? Клин клином вибивають!

Я кинулася бігти прямо по панцирям черепах  і шалено закричала на весь голос:

- Кавуни! Херсонські кавуни! Налітай, купуй!...  Не винувата я, він сам прийшов!..  Ми за мир!..   Хто куди, а ми до зайців!..

Майже не пам'ятаю, як добігла до скелі, забарабанила кулаками по твердому каменю:

- Ауей! Ауей!

Як витягали мене, як заливали в рот тёрпку рідину - все в тумані. Дісталося, думаю, бідному хлопчикові за участь в авантюрі по перше число. Але я цього всього вже не бачила.

Прийшла до тями знову на трав'яному ліжку в тій же самій сфері. Знову навколо зібралися альви. Стояли і мовчали. Все повторюється. Ну, винна, не треба було лізти, не знаючи броду. Ну не лінчувати ж мене за це? Та не мовчіть, валіть на мене всі гріхи за останнє тисячоліття. Витримаю.

- Ти могла загинути. Чому ти не послухалася? - голоси в голові зазвучали з жалем і співчуттям.

Я зітхнула. Що відповісти?

- Не бійся. Тепер все буде добре. Це диво, що ти вибралася живою. Що ти бачила там?

- Там... так... моторошно...  Голоси солодкі...  А повітря...  -  я закашлялась.

- Мовчи, не навантажуй горло. Ми завалили вхід так, що ніхто туди більше не потрапить.

- А де Ауей?

- Покараний. Потрібно вміти відповідати за свої вчинки.

- Не будьте до нього занадто суворі...  Це я... я винна.

- Це не повториться. Кордон між світами закритий назавжди.

- Ой, а я там набрала воду...  не воду...  не знаю.

Я витягла з кишені глечик і відкрутила його.

- Стій! Що ти робиш?!

Як завжди, пізно. Райдужна рідина вже витікала на підлогу. Альви сахнулись у різні боки, але потім зупинилися і застигли в подиві. Рідина піднімалася стовпчиком, перетікаючи, переливаючись, знаходячи форму, і незабаром переді мною стояло...  альвеня!

Можете уявити, щастю не було меж. Втрачений малюк, який загубився п'ятдесят років тому, стояв перед нами живий і неушкоджений! Виявилося, він пройшов через портал чисто з дитячої цікавості, потрапив під вплив гіпнотизируючих черепах, не зміг повернутися, але зумів врятуватися, перейшовши в рідкий стан, в якому і перебував, вже втративши надію на допомогу, поки я випадково не натрапила на нього. Я моментально перетворилася на героїню дня. І навіть Ауейя пробачили і знову пустили до мене. Шкода тільки, святкових бенкетів тут не закатують. Годували тільки мене і досить скромно, чисто рослинною їжею. Зате діти не відходили від мене ні на крок, розповідаючи, розпитуючи, складаючи мені гучну веселу компанію, поки я проходила період реабілітації. На все це терпіння у мене вистачило...  аж на два дні. Відчувши себе краще, я стала збиратися у дорогу.

- Куди ти підеш? Залишайся у нас.

- Спасибі, дорогі альви, за все. Але сидіти і чекати тут кінця світу я не буду. І вам не раджу.

- На тому кінці ущелини живуть дракони. Навіть ми до них не наближаємося. Куди ти підеш? Звідси немає виходу.

- Я знайду. І ви б не сиділи, не чекали смерті. Адже колись саме альви підняли ці гори. Отже, альви можуть і зруйнувати їх. Повернутися у великий світ.

- Навіщо? Нам не зупинити кінець світу.

Я похитала головою, помахала рукою на прощання і пішла. Я все одно виберуся звідси, я відшукаю Кощія, я...

Я йду цілий день, але ні драконів, ні краю ущелини не видно й досі. Тільки злітають майже до неба гладкі стрімкі скелі. Я не скелелазка, але навіть скелелазам такий подвиг був би не під силу. Не хочеться думати, що я робитиму далі. Вийшла з таким ентузіазмом, і де він тепер? Загубився...